Своєчасна Ліна Костенко
Ювілей Ліни Костенко, який відзначає вона саме сьогодні, 19 березня, крім щасливого приводу привітати цю світлу жінку, є нагадуванням простих істин.
Почну із заперечення. Не варто, мовлячи про визначну поетесу, повсякчас повторювати, що вона (згадуючи слова Івана Франка про Лесю Українку) «єдиний мужчина на всю соборну Україну». Досить уже досягнення жінок міряти «чоловічими» мірками. Наголосити хочу на тому, що життя і творчість Ліни Костенко – це рідкісний, як на наші українські реалії, приклад людської цілісності, послідовності й гідності. Це приклад унікальної персональної відповідальності за власний вибір. Тому – жодних компромісів, покивувань, піддакувань: режиму, усім тим можновладцям, які гадають, що вони – сильні світу цього.
Нині про це легко говорити. Так, Ліна Костенко обрала життя як чин: щоденний, принциповий, плідний. Недаремно її боялися не тільки очевидні вороги, а й ті, хто настирливо прагнув записатися в її однодумці, а то й друзі. О, я пригадую, як нітилися й маліли в її присутності ті, котрі вважали себе мало не батьками нації... Горда постава цієї жінки завжди була і залишається мимовільним викликом і прикладом. Вона ставить таку планку, до якої важко дотягнутися саме тому, що її талант помножений на винятково чисту совість. Утім, Ліна Василівна, я впевнена, не любить, коли хтось творить з неї кумира. Через те намагатимусь не вдаватися до суперлятивів, хоча жанр схиляє до цього.
Усупереч, попри, навспак, супроти – не задля епатажу, а тому що до цього зобов’язує моральний імператив. Тим-то свого часу Ліна Костенко не могла не постати проти «єдиноправильної» монополії на істину, всупереч залізній імперській та малоросійській політиці. Саме тому Ліна Костенко завжди своєчасна, тобто сучасна: вона не знає розгубленості й вагань, болісних переоцінок цінностей, ламання стереотипів. Її критичне мислення й дух непокори завжди при ній.
Знаємо, що Ліна Василівна таки завжди попереду: згадую і події останнього часу, ще перед Помаранчевою революцією, коли потрібно було стати на захист Києво-Могилянської академії. А її чорнобильські будні... Зважмо: ніхто ніколи не уповноважує її бути там, де вона є, окрім її власного сумління і серця. Жодних вказівок не терпить. У Ліни Василівни – своя філософія спасіння, життєвої мудрості. Cogito ergo sum. Її єдина «альтернатива барикад» – її творчість.
Із власною творчістю й позицією культурної відкритості до здобутків усіх народів Ліна Костенко завжди була в Європі, завжди була громадянкою світу так само, як і гідною репрезентанткою України – «народу гілочка тернова». Головне: ця людина ніколи не була у вавилонському полоні, з якого ми, хочеться вірити, щойно почали виходити.
Її слово надзвичайно афористичне. І, на жаль, так багато з раніше написаного залишається актуально-гострим: «Двомовність – як роздвоєне жало», «Трагічна мово! Вже тобі труну не тільки вороги, а й діти власні тешуть», «Шукайте цензора в собі», «Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла»...
Її поеми – зокрема «Маруся Чурай», «Берестечко» – настільні книги мудрості для багатьох поколінь. Скільки людей звірялося мені, що вони, колись російськомовні українці, вчили рідну мову саме за поезією Ліни Костенко. Ніхто ж не провадить статистики, як багато «українізувала» своїм словом ця художниця. Її громадянський пафос – вистражданий і щирий, а її лірика – глибинно інтимна, зворушливо-беззахисна.
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти,
щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені
над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені
заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться
в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання,
як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, –
тільки до воріт.
А там, а там...
Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
(«Моя любове!..»)
Насамкінець дозволю собі епізод із приватної історії, пов’язаної з Ліною Василівною. У ті далекі (аж не вірю, що такі були), темні часи, коли довідалася: партійні «ідеолухи» нову збірку Ліни Костенко «зарізали» (тобто знищили), відтак навіть розсипали готовий набір (тоді ще не було комп’ютерів), – написала про це вірш із присвятою поетесі, який починався так: «Розсипали твоє густе письмо...» Тож, виходить, я зверталася до Ліни Костенко на «ти». У літературі прийнятні свої умовності, однак зустрівшись із поетесою, поспішила вибачитися. На що вона строгим голосом відказала: «Віднині так і звертатиметеся до мене: на «ти». І – посміхнулася. Звісно, мені відлягло від душі, та не могла ж обіцяти, що виконаю цю умову, бо все-таки існує вікова дистанція. Та вмить розвіявся переді мною міф про виняткову неприступність Ліни Костенко.
Вона живе з нами поруч – наша сучасниця, у нашому «другому Єрусалимі» над Дніпром, Києві, який любовно описала у своїх рядках...