З відкритим серцем – до людей
Як швидко виростають діти, а надто ж чужі. Пам’ятаю Галинку усміхненим темнооким дівчатком із каштановим волоссям і білими бантиками на голівці. Такою вже щирою, чемною була – з усіма у дворі привітається (ми тоді мешкали в одному будинку). Цю щирість, привітність, доброзичливість вона не втратила, не розгубила у великому мегаполісі. Ні тоді, коли навчалася у школі імені Олени Теліги, ні тоді, коли вступила на юрфак КНУ імені Тараса Шевченка. Повільно Галинка з маленького пуп’янка перетворилася на красиву квітку – пишну, але не горду.
Хочу представити вам Галину Костянтинівну Бубнову, правознавця, виконавчого директора Міжнародного благодійного фонду Святої Марії, голову правління громадської організації «Свободу не спинити», кандидата у депутати до Київської міськради.
Щоб втішити хоча б одну душу
Як ви вже, напевно, здогадалися, Галина – донька Ганни Матіко-Бубнової, депутата Київради, президента фонду Святої Марії. Одначе це аж ніяк не означає, що Галина купається у променях материної слави.
– Ми схожі й водночас дуже різні, – зауважує вона. – Для мене мама – взірець, але я не хочу в усьому наслідувати її, іти її дорогою. Тим паче, що маю завжди свою точку зору, яка досить часто не збігається з маминою. Ні, ми не конфліктуємо, але й без суперечок не обходиться.
– О, вічна проблема батьків та дітей!
– Так, її не вдалося обминути, либонь, жодному поколінню. Ми намагаємося порозумітися, знайти консенсус, і тому наші стосунки дружні, толерантні, виважені.
У цю мить подав голос телефон, Галина взяла мобілку, зосереджено слухала, щось занотовувала, час від часу повторюючи: «зрозуміла, Ганно Василівно!» Поклала слухавку і мило усміхнулася.
– Це була мама. Знову дала доручення, як завжди, поспішає...
Галина вже понад чотири роки керує благодійним фондом. Ганні Василівні, зазвичай, відводиться роль почесного гостя. Хоча до її порад донька частенько прислухається. Від матері вона перейняла аксіому доброчинства: працювати на совість хоч би заради однієї людини. Звісно, фонд опікується тисячами знедолених, розчарованих, зневірених у житті як молодих, юних, так і літніх, які на схилі своїх років шукають прихистку для душі. Вони такі різні й такі однаково нещасні. З-поміж них чимало щирих, добрих, трапляються і нахаби, які, ледве переступивши поріг, «качають свої права»: «Дайте! Ви повинні…» Від таких не дочекаєшся й слова подяки. Та навіть заради тієї однієї людини, що усміхнеться, подякує за турботу й допомогу, варто працювати, творити добро.
– Якось до фонду завітав дідусь, – розповідає панна Галина. – Приніс 50 доларів. Я була просто спантеличена, бо далеко не всі заможні погоджуються спонсорувати наші благодійні акції, доводиться ходити по інстанціях з простягнутою рукою: «Пожертвуйте на благодійність». Хоча на словах начебто всі переймаються долею дітей-сиріт.
Цей чоловік мав дуже доброго товариша, якого кілька років тому поховав. Дружину цього чоловіка забрали діти, які живуть за кордоном, і тепер вона надсилає давньому київському другові 50 доларів, аби той доглядав за могилою її чоловіка...
Галина мріє про той час, коли кожен керівник заводу, установи, кожен підприємець віддаватиме добровільно на благодійництво бодай незначні відсотки від своїх прибутків. Ситий має нагодувати голодного, заможний зігріти знедоленого. А поки що складно благодійному фонду дійти до кожного, хто потребує допомоги, але все-таки доходять. Щороку фонд оздоровлює сотні сиріт, а також дітей із неповних сімей, проводить літнє турне по школах-інтернатах України, конкурси «Снігуронька року» для дівчаток-сиріт, для журналістів – «Українська мадонна», вечір-реквієм «Золотим пером написані рядки», де вшановують родини, батьки яких, журналісти і міліціонери, загинули при виконанні службових обов’язків, акцію «Перемогою осяяні літа», на якій вшановують ветеранів війни… На рахунку молодої команди стільки цікавих добрих справ, що усі не перелічиш.
У Київраді буде жіноча «сім’Я»?
– Чому я вступила на юрфак? – продовжує Галина. – Бо хотіла боротися за справедливість, якої так не вистачає у нашому сьогоденні. Я бачила себе чесним і справедливим суддею чи виваженим, людяним адвокатом. І хоч моя життєва стежка привела мене до благодійності, знання юриста дуже знадобилися. Той, хто опанував закони держави, легше долає будь-які бар’єри. Наразі закінчую магістратуру.
Вона також переконана, що як правознавець і небайдужа до людських проблем громадянка, зможе багато зробити у ранзі депутата Київської міськради. У кінці березня відбудуться вибори на 60-му виборчому окрузі Подільського району. Серед 33 кандидатів – три жінки і одна з них – Галина Бубнова. Про гендерну рівність я ліпше промовчу. Наразі у Київраді – шестеро жінок-депутатів, і Галина дуже сподівається, що їх буде більше, принаймні «сім’Я».
– Яким ти бачиш своє найперше депутатське завдання? – поцікавилася я.
– Познайомитися із кожною родиною на своєму окрузі, – розмірковує. – Щоб знати їхні проблеми, хто чого потребує. Уже нині, коли їду містом чи йду вулицею, помічаю стільки болючих проблем, які під силу розв’язати, як-би я була депутатом: там забудовують дитячий майданчик, десь відсутні контейнери для сміття і його не вивозять по кілька днів, а які брудні та неохайні під’їзди, ліфти у будинках…
Для кожного виборчого округу у міському бюджеті передбачено 670 тисяч гривень. Депутати Київради щороку мають змогу вирішувати всі соціально-економічні проблеми округів. Таких коштів цілком достатньо, аби не лише залатати дірки, а й зробити округ зразковим. І тут Галина згадує свою маму, яка багато робить для своїх виборців. І завжди стурбована, скільки у неї ще не вирішених справ, скільком виборцям ще треба допомогти. Здається, що більше робити, то більше додається справ. Та, мабуть, саме за цей її вічний неспокій і шанують виборці.
Суперники у моєї співрозмовниці – солідні, поважні. Конкурувати з ними складно, тим паче, коли тобі ось-ось виповниться лише 23 роки. Галина налаштована на перемогу і вірить, що світ порятує не лише краса, а й молодість, енергійність. Майбутнє України у руках саме таких, як вона – свідомих, наполегливих, старанних, розумних. Її колеги (ровесники і навіть старші) називають Галиною Костянтинівною. Така повага – не показуха.
Свободу не спинити
У дні Помаранчевої революції Галина не відсиджувалася у затишних апартаментах. 22 листопада вже стояла з друзями на Майдані. Одного вечора, коли молоді люди відігрівалися у приміщенні фонду, у них виникла ідея згуртувати довкола себе однодумців, щоб таким чином більше зробити для революції і для України. Невдовзі кабінети фонду переобладнали для нічлігу маніфестантів: роздобули матраци, подушки, білизну, наварили картоплі, вареників. І стали чекати, коли із штабу Ющенка відгукнуться на їхню пропозицію допомогти Майдану. Того вечора завітали лише кілька людей. Уранці самі вирушили до міськради і привезли звідти двадцять осіб. Наступної ночі у фонді відпочивало вже 100 учасників революції. Майдан поволі стих, а громадська організація «Свободу не спинити», яка народилася у ті доленосні дні, продовжує діяти. Її завдання – допомагати людям, які шукають справедливості. Члени цієї організації надають безплатні юридичні консультації, допомагають достукатися до чиновників, які зобов’язані вирішувати соціальні проблеми киян. А їх чимало: жінка добивається аліментів для дітей, бабусі не сила ходити до жеку, щоб владнати питання пільгової оплати за комунальні послуги, ще хтось не знає, як укласти заповіт, а тут ще й дітям, яких виховує один тато, вкрай необхідне санаторно-курортне лікування…
Дідова мудрість – для онуки наука
Галина народилася у Києві, а до 5 років жила на Закарпатті, її виховували бабуся і дідусь. Так сталося, що свого тата Галина бачила лише на знімках (він раптово помер у 30-літньому віці ще до народження доньки). І щирий, добрий дід Василь, якому виповниться 26 березня 88 років, був їй за тата.
– Мама всіляко намагалася мене втішати, іноді навіть балувала, – згадує Галина. – Та попри все вона настільки була в роботі, що про особисте життя ніколи було й подумати. Вона й досі вдова. Приїде бувало до Іршави, привезе мені апельсинів, цукерок, а у неділю після обіду вже відїжджати мусить до Києва, на роботу. Я спала під боком у дідуся, слухала його пісні, казки, бувальщини. У нього дивовижно добре серце.
Дідусь Василь Андрійович овдовів 5 років тому, але зі своєї хати не дуже хоче перебиратися до дітей. Навідується до столиці (хоч і неблизький шлях), щоб побачити Галинку, інших онуків, дочок. Тиждень побуде і рветься додому. Не може всидіти без роботи – взяв, було, лопату і почав відкидати сніг біля фонду.
Якось він помітив, що онуці часто дарують квіти. З’ясував, скільки вони коштують та й став цікавитися у Галинки, чи не збирається заміж.
– Не поспішай, дитинко…
Онука слухає його і загадково усміхається: «Дідусю, не хвилюйтеся, давайте я вам ліпше щось смачненьке приготую. Чого хочете? Борщу, голубців, вареників?»
Дід Василь вмить про все забуде і втішається з того, яка файна ґаздиня його онука. Такі ґаздині дадуть лад не лише на власній кухні, та власній родині. Треба лише дати їм шанс.