Не загубитись у вирі життя
Усі люди однаково щасливі, а нещасні – кожен по-своєму. Одначе досить часто у житті трапляється і таке, що двоє щасливих якоїсь миті стають нещасними. Потім ці нещасні знаходять одне одного і знову купаються у щасті. Щось подібне трапилося і з Валерієм Стрільчиком. У нього було красиве і палке кохання, дружина, двоє чудових синів. Але сталося так, що сімейний корабель чотирьох щасливих людей натрапив на рифи і розколовся навпіл: дружина із старшим сином виїхали за кордон, а він із молодшим залишилися в Україні, в рідних Черкасах.
– Чому не подався в далекі світи за синім птахом? – розмірковує Валерій Броніславович. – Був упевнений у тому, що упіймаю його тут. І не помилився.
Правду кажуть, що людина – коваль свого щастя. Отож, зібравши в кулак силу волі, наполегливість, зосередився на власному бізнесі. Він ніколи не занепадав духом, а тепер і поготів, адже треба було ставити на ноги Сашка. Ні, він не опікав сина, не нав’язував йому своїх поглядів, а уважно вислуховував і по-батьківськи радив: «Роби так, як вважаєш за потрібне».
У 15 років Сашко вже пробував себе в бізнесі. Щось виходило, щось не дуже.
– Татові-бізнесмену, до того ж одинокому, либонь, нелегко було вибудовувати свій освітній проект «Школа грошей»?
– Манни з небес не чекав ніколи: і коли працював на підприємстві (я за фахом – інженер системи техніки електронно-обчислювальних машин), і коли став президентом фірми. Чому пішов у бізнес? Тому що цікаво. Сам учуся і навчаю інших, як знайти себе у вирі життя.
Нині в Україні існує ціла мережа шкіл Стрільчика (є представництва у Вінниці, на Волині, Черкасах). І навчаються у них будувати своє життя, вести власний бізнес цілі сім’ї: батьки, діти, дідусі. Наймолодшому «школяреві» 9 років, а найстаршому – 77.
Та облишмо бізнес і повернімося до особистого життя пана Валерія. Кілька років тому успішний черкаський підприємець, на міжнародному семінарі познайомився із симпатичною киянкою. У Вікторії, як з’ясувалося, теж не склалося сімейне життя, вона сама виховувала сина Антона. Отож, Валерієві шлях від Черкас до Києва доводилося долати щотижня. І врешті-решт двоє успішних бізнесменів дійшли висновку: треба об’єднуватися і разом розвивати, розширювати свою підприємницьку діяльність.
Вікторія невдовзі переїхала жити до Черкас, хоча дуже любила Київ. Дві половинки знайшли одна одну і стали щасливими в квадраті, а в Сашка й Антона з’явилася повноцінна сім’я. Власне, юнаки вже дорослі, і самі вправі вирішувати, як їм жити. Одначе, як хороше, коли все-таки є поруч тато, мама.
– Сашко служить в армії, – розповідає пан Валерій. – Сам захотів.
– І ви його не «відкупили»? – дивуюся я. – Там же дідівщина…
– У житті треба вміти самому приймати рішення. Надмірна опіка батьків інколи просто зайва.
Бізнесмени в уяві багатьох – це люди, які вміють заробляти гроші, гребуть їх лопатою. У школі Стрільчика навчають не лише їх заробляти, а й ділитися ними. Десять відсотків свого прибутку він віддає на благодійні справи – опікується дитячим будинком у Черкасах.
– Ми відвідуємо сиріт щотижня, – говорить пан Валерій. – І не обов’язково зі здоровенними торбами гостинців. Спілкування з малечею пробуджує в душі великі почуття. Нині діти ще не усвідомлюють того, що вони покинуті, нещасні. І дякувати Богові, що їхні оченята випромінюють радість.
Валерій Броніславович гордиться тим, що стежку до свого щастя протоптав сам. По-іншому і бути не могло, така вже вдача у чоловіка: все життя йти вгору.