І срібний, і золотий…
На Сході існує легенда, нібито одного разу Будда зібрав у лісі всіх звірів, щоб поспілкуватися з ними. Кожен із запрошених приніс подарунок. Тільки заєць прийшов без нічого і, почуваючись дуже ніяково, кинувся в палаюче вогнище й засмажив себе, аби умилостивити боголюдину. Вражений такою самопожертвою, Будда наказав вмістити зображення зайця на Місяці.
Коли місяць буває вповні, на його диску й справді можна розгледіти силует цієї тварини. На Сході її називають «срібним зайцем» і ставляться до неї не лише з пошаною, а й з певним острахом.
В українських же народних казках нерідко трапляються розповіді про «золотого зайця», який живе в печері на березі Дніпра і виповзає увечері з нори то змією, то жабою, то старою бабою, аби накапостити людям.
А раніше заєць був у честі в слов’ян, як тварина, що символізує завзяту силу, міць життя, що народжується. Заєць боязкий, але моторний, спритний і надзвичайно плодовитий, тому в давнину він був уособленням Ярила – бога сонця й продовження роду.
За швидкість і легкість його порівнюють то з променем світла, що біжить по воді, то з іскорками вогню. Індійці за білу шубку вважали зайця місячною твариною і відблиски небесного світла на плесі їм здавалися схожими на вуханя.
Часто швидких зайців порівнювали з блискавками, супутниками бога грому Перуна. Їх називали ще морськими зайчиками, що купаються в струменях дощу, стрімко розсікаючи їх. Вважалося також, що ці тварини приносять буревії й негоду, тому ті, кого злива заставала на воді, ніколи не згадували зайця, побоюючись гніву водяника.
З приходом християнства, образ зайця, якому поклонялися, оголосили нечистим. Звідси й прикмети: перебіг заєць дорогу – до нещастя, біжить по селу – до пожежі тощо. Тому зустрівши куцохвостого, аби попередити невдачу, примовляли йому в слід: «Пень тобі та колода, а нам шлях та дорога».