Олег Литвак: «В Україні треба негайно створювати нову Генпрокуратуру»
Цього року моєму співрозмовнику виповниться 55. За його плечима довга, цікава, насичена й водночас небезпечна робота в правоохоронних органах як колишнього СРСР, так і незалежної України. Двадцять років свого життя Олег Литвак присвятив слідству. Він особисто знайомий з гекачепістами Язовим, Ачаловим, допитував першого й останнього президента СРСР Михайла Горбачова, заарештовував зятя покійного Леоніда Брежнєва – першого заступника міністра внутрішніх справ СРСР, генерал-полковника Чурбанова, в Югославії шукав сліди зниклих безвісти журналістів Ногіна та Курінного. В Узбекистані його намагалися отруїти. Проте Олег Михайлович усім смертям на зло вижив, аби повернутися в милу його серцю Україну. Тут разом із колегами довів до логічного завершення низку резонансних справ, пов’язаних із Чорноморським пароплавством, міністерством зовнішніх зв’язків і торгівлі тощо.
Нині колишній виконувач обов’язків генпрокурора України Олег Литвак – на викладацькій роботі. Він – професор Міжнародного інституту лінгвістики та права, доктор юридичних наук.
– Олеже Михайловичу, як у хлопчини з далекого прикарпатського села Олещин виникла мрія стати слідчим?
– Моє село маленьке, віддалене, мовби забуте Богом. Але були книжки. Читав їх із цікавістю. Перевагу надавав детективам. Ось звідти, мабуть, і з’явилося захоплення професією слідчого. Хоча мав і так званий запасний аеродром. Сам собі розмірковував: якщо раптом не вийде зі слідчим, тоді обов’язково стану військовим льотчиком. Проте літати не довелося. Та й на юридичний факультет не одразу потрапив. Після закінчення десятирічки на вступних іспитах не набрав потрібної кількості балів. Пішов до ПТУ оволодівати секретами токарної справи. Пізніше за фахом працював на фабриці. Згодом служив у війську – командиром танкового взводу. Звідти за направленням нарешті вступив до Харківського юридичного інституту закритого типу імені Ф.Е.Дзержинського. У його стінах працювали талановиті мудрі викладачі. Зокрема з великим задоволенням слухав лекції професора Ривліна, котрий свого часу разом із союзним прокурором Руденком брав активну участь у знаменитому Нюрнберзькому процесі.
– Ваше ім’я пов’язують із гекачепістами. Кажуть, що саме ви заарештували союзного міністра оборони Язова, голову всесильного КДБ Крючкова. А згодом на допит викликали самого Михайла Горбачова. Хотілося б почути з перших уст, що тут правда, а що вигадка?
– Тоді я працював начальником управління Генпрокуратури СРСР із розслідування особливо важливих справ. Слідчі під моїм керівництвом розслідували злочини у військово-промисловому комплексі, скоєні особами, причетними до ГКЧП. Тож нікого особисто не заарештовував, а лише здійснював нагляд за справою, що стосувалася Дмитра Язова та начальника генштабу Радянської Армії Ачалова.
Михайла Горбачова допитували разом із чудовим фахівцем, високоосвіченою людиною, заступником начальника слідчого управліня з особливо важливих справ Фроловим. На жаль, його з нами вже немає: помер від інфаркту міокарда. У пам’ять про дні нашої спільної роботи в своєму архіві зберігаю протокол допиту Михайла Сергійовича.
– А що ви робили в квітучій республіці бавовників?
– В Узбекистані працював на посаді старшого слідчого з особливо важливих справ при генпрокуратурі СРСР: розслідував кримінальну справу щодо першого секретаря Бухарського обкому партії Каримова, а також одного з високих міліцейських чинів міста Ташкента – генерал-майора Саттарова, свата міністра внутрішніх справ Узбекістану Яхяєва.
Пізніше очолював групу з розслідування хабарництва в системі МВС СРСР (поняття «корупції» тоді ще не існувало). У листопаді 1986 року власноруч затримував першого заступника міністра внутрішніх справ генерал-полковника Чурбанова.
Згодом у засобах масової інформації про нього доводилося читати різні вигадки. Чурбанова представляли безвольним, безхарактерним, схильним до пияцтва чоловіком. Проте особисто я бачив зовсім іншу людину. Під час розгляду справи він поводився гідно. Цей високоосвічений чиновник добре усвідомлював: скоєні ним злочини доведено. Аби абстрагуватися од ситуації, читав філософію Канта.
– Ходили чутки, що в Узбекистані вас намагалися отруїти. Чи так це насправді?
– Отруїли не лише мене, а й кількох колег. На певний час навіть випало волосся. Загалом лікувався більш як сім місяців. Одначе хто і чим нас отруїв – невідомо й донині.
– Підслідні вам ніколи не погрожували?
– У роботі з ними завжди дотримувався букви закону. А тому сьогодні будь-кому з них без страху можу чесно й відкрито дивитися в очі. Навіть тому ж Павлу Лазаренку. Хоча останнім часом отримую від нього погрози. Мовляв, невдовзі він з’явиться в Україні, тоді й поквитається з Литваком. За що? За те, що стосовно нього було цілком законно порушено кримінальну справу? Це довів суд у Швейцарії, а також процес у США.
– Олеже Михайловичу, як так сталося, що людина, проти якої порушено кримінальну справу, безперешкодно виїхала за межі України?
– Переконаний, на це запитання вичерпно міг би відповісти колишній голова СБУ Леонід Деркач. Та й екс-президент України, напевно, щось та знає.
– Ви – автор бага-тьох наукових праць. Серед них і книга «Прокуратура України». То що ж це за установа – Генпрокуратура України?
– Історія Генпрокуратури України бере свій початок із 1991 року. Ось уже чотирнадцятий рік вона працює в режимі союзних часів. У ринкових умовах Генпрокуратура займається не властивими їй функціями. Скажімо, здійснює перевірку фінансової діяльності банків, підприємств тощо. Одне слово, в незалежній Україні й досі не створено інституції цивільного громадського контролю за роботою силових структур.
– Хто ж винен?
– Керівництво Генпрокуратури України. Уже давно мали б ухвалити закон, у якому передбачалися б сучасні вимоги до прокуратури. Прокурор захищає інтереси держави, юридичних та фізичних осіб. Але якщо існує прокуратура, то, звісно, існує й поняття прокурорського нагляду. Тому в стінах відповідної сучасної установи має зберегтися функція нагляду за дотриманням законності в соціальному секторі суспільства.
– Чому, на вашу думку, жоден генпрокурор так і не наважився відійти від радянських стереотипів?
– На жаль, доводиться констатувати неприємний факт: у Генпрокуратурі люди дотримувалися подвійних стандартів і моралі. З трибуни Верховної Ради вони удавали із себе вірних синів незалежної України, а в своїх кабінетах перетворювалися на вихованців старої радянсько-партійної системи.
Нині в Генеральній завеликий штат. Люди повинні працювати там, де найбільше порушують закони, – на місцях. В установі на Різницькій треба провести масштабні реформи. Залучити талановиту професійну патріотичну молодь, не обтяжену минулим, яка розуміє діяльність Генпрокуратури з позиції служіння народу й закону. Для цього держава зобов’язана створити гідні умови праці, за яких, переконаний, вдасться викорінити підлабузництво і пристосуванство, що їх насаджували роками.
– Яким, на вашу думку, має бути новий генпрокурор?
– Високоосвічений політик і порядний професіонал, який нарешті дасть чітку відповідь громадськості на ті запитаня, що її хвилюють. Хто отруїв Ющенка, хто убив Ґонґадзе, Александрова та ін.?
Новий прокурор зобов’язаний повести безкомпромісну боротьбу з порушниками законності. Він має служити тільки законові, а не кріслу, на якому вряди-годи сидить.
– У зв’язку із сказаним вами, не можу втриматися від запитання: як поставилися б до пропозиції Президента очолити Генпрокуратуру України?
– Така пропозиція – велика честь для будь- якого професіонала. Але водночас – неабияка відповідальність. За 13 років у стінах Генпрокуратури назбиралося багато процесуального мотлоху – своєрідні сучасні Авгієві стайні. Аби їх розчистити, доведеться добре попріти. А після цього треба створити нову Генпрокуратуру України. Тож із позитивною відповіддю не квапився б: потрібно все обміркувати, зважити власні сили.
Та насамперед прокуратуру треба очистити від корупціонерів і хабарників. Таких тут вистачає: досить лише кинути оком на припарковані поряд із будівлею іномарки. Повірте, на свою зарплату прокурор не може купити навіть колеса від «Мерседеса»…
Водночас новому керівництву доведеться звернути увагу на прокурорську академічну науку. У Генпрокуратурі, на жаль, немає науково-теоретичної й практичної бази. Якщо найближчим часом ситуацію не виправити, то й за нової влади Генпрокуратура не виконає цілої низки поставлених перед нею завдань.