Галузева преса: бути чи не бути?
Нещодавня заява держсекретаря України Олександра Зінченка про ліквідацію галузевої преси не на жарт схвилювала українських журналістів. Працівники ЗМІ вимагали від голови Національної спілки журналістів негайно скликати позачерговий з’їзд майстрів пера. Проте Ігор Лубченко для початку резонно вирішив у стінах спілки організувати круглий стіл: «Чи потрібна галузева преса Україні?»
Звичайно, потрібна! Так вважає майже кожен керівник видання, котрий взяв участь в обговоренні. Гадаю, саме з таким розумінням справи залишав зал засідань НСЖУ і представник держсекретаря Андрій Чирва.
– Донедавна в державному агентстві «Чорнобильінтерінформ» при МНС України випускали три видання, – розповідає головний редактор журналу «Надзвичайна ситуація» Григорій Кримчук. – Щотижневик «Рятувальник» закрили кілька років тому. Залишилася легендарна газета «Вісник Чорнобиля» і, власне, місячник «Надзвичайна ситуація». Але начальник управління зв’язків із громадскістю МНС України Венжик і заступник міністра Борисов робили все можливе, аби два видання пішли в небуття. Всупереч такому підходу колективи вистояли. Рік завершили з боргами. Зараз метикуємо, як вийти із складної ситуації.
Перш ніж пресу роздержавити, її треба поставити на міцні ноги.
– Безперечно, нам усім треба вчитися заробляти, – розмірковує головний редактор газети «Культура і життя» Володимир Бурбан. – Але найближчим часом навряд чи досягнемо рівня самоокупності: газету передплачують лише культпрацівники й відповідні заклади. Нещодавно я побував у кількох бібліотеках Черкащини. Там грошей вистачає лише на передплату районки та обласної газети. Звичайно, можна було б знайти якогось олігарха. Нам, до речі, пропонували. Але тоді в газеті уже не буде культури й життя: з’явиться двійник «Бульвару». Колектив цього не хоче.
Є й відносно вдаліші приклади. Скажімо, функціонування журналу «Рідна школа». Останні 15 років, за словами його редактора Івана Щербатенка, видання існує за рахунок передплати. Виручають створене при редакції видавництво та організація спецвипусків.
– Хотів би нагадати, – зазначив пан Щербатенко, – маємо 22 галузеві видання тиражем від 1,5 до 2 тисяч примірників. Для України це мізер. Не в кожній бібліотеці столичної школи знайдеш потрібний журнал. А що вже казати про село. Тамтешнім учителям ніде ознайомитися з фаховими порадами, новинами тощо. У європейській державі так не має бути. Гадаю, українські галузеві ЗМІ слід обов’язково підтримати.
Такої ж думки дотримується і Юрій Кузнєцов, директор видавництва «Педагогічна преса», де друкуються 20 журналів і 3 газети для освітян. Жодної копійки видавництво не отримало від міністерства, та й не вимагає коштів. Пан Кузнєцов воліє, аби гроші держава перераховувала школам, щоб ті могли передплатити відомчу пресу.
Стурбованість заявою Олександра Зінченка висловив і представник багатотиражки «Наші горизонти», яку утримує шахта «Комсомолець Донбасу». У багатьох донбасівських містечках і селищах галузеві газети пишуть не лише про трудові будні шахтарів, їхні проблеми, а й виконують функції довідкових служб. Редактор журналу «Військо України» Володимир Горішняк вважає, що на проблему слід подивитися по-іншому. Чому галузеві видання не цікаві? Необхідно докорінно розглянути механізм взаємовідносин преси й влади. Журналісти в оновленому українському суспільстві зобов’язані бути в конструктивній опозиції до влади. У демократичних умовах це нормальне явище.
Сьогодні хіба що ледачий не критикує президента Білорусі Лукашенка. Безумовно, є за що. Але водночас наші сусіди знаходять можливість фінансувати військову пресу – одне із джерел військово-патріотичного виховання молоді. Значно менша Білорусь має десятитисячний наклад військової газети. Українська ж «Народна армія» – удвічі менший.
Засідання круглого столу підтвердило: галузева преса Україні необхідна. У якому вигляді вона існуватиме – вирішувати державним мужам. На сьогодні зрозуміло одне: на горі повинні визначитись із пріоритетами тих видань, що нестимуть користь нашому суспільству. А відтак, мають пристойно фінансуватись. Якщо ж по міністерству гуляють злидні, то тамтешнє керівництво має чесно заявити: ми закриваємо видання, бо не маємо коштів. Хоч і не по-державницьки, проте цілком зрозуміло.