Блохін. Бєланов. Шевченко!

Третій «золотий м’яч» для України

Якраз на Андрія – позавчора ввечері – Андрія Шевченка проголосили найкращим європейським футболістом 2004 року. Вітаючи лідера вітчизняного футболу з цілком справедливим і заслуженим визнанням, не відмовимо собі в задоволенні нагадати, що цей «Золотий м’яч» уже третій в нашій історії, проте найперший – за новітнього періоду. До Шевченка лауреатами референдуму паризького тижневика «France Football» ставали ще за союзних часів Олег Блохін та Ігор Бєланов.

Метьюз, Ді Стефано, Кройфф

Цьогорічний парад європейських «зірок» – уже сорок дев’ятий за ліком. А найпершим виняткової честі був удостоєний форвард англійського «Блекпула» та національної команди Англії Стенлі Метьюз. У великому футболі він виступав майже до свого полудня віку й зажив слави одного з найкращих флангових нападників у минулому столітті. Щоправда, Метьюз, обласканий славою та прихильністю сильних світу цього, за свідченням очевидців, отримав прем’єрну відзнаку міжнародного ґатунку радше «за сукупністю досягнень», бо насправді найкращим 1956 року був натуралізований іспанець аргентинського походження Альфредо Ді Стефано. Лідер атак мадридського «Реала», завоювавши разом із одноклубниками найперший Кубок європейських чемпіонів, опинився в підсумковому реєстрі лише другим, але зійшов на вершину в Європі наступного року, а ще за два сезони став найпершим футболістом Старого Світу, якому «Золотий м’яч» дістався двічі. Це виняткове досягнення належало Ді Стефано аж до 1974 року, коли нідерландець Йоган Кройфф, яскравий дриблер і неперевершений тактик іспанської «Барселони», здобув головний приз тижневика «France Football» утретє. Пізніше рекорд Кройффа повторили француз Мішель Платіні та нідерландець Марко ван Бастен, однак побити його не поталанило нікому й досі. Більше того, починаючи з 1990 року, жодному футболістові не вдалося повторити успіх і наступного разу, а перемогти в референдумі двічі за цей період поталанило тільки бразильцеві Рональдо.

Блохін, Бєланов, Михайличенко

Ера Кройффа завершилася символічно для нас: «летючий голландець», востаннє потрапивши до чільної п’ятірки 1975 року, ніби благословив на футбольні подвиги українця Олега Блохіна. Того сезону ні київському «Динамо», ні його найрезультативнішому гравцеві рівних у Старому Світі не було насправді: «Динамо», в блискучому стилі перегравши в єврокубкових фіналах угорський «Ференцварош» і німецький «Байєрн», заволоділо Кубком кубків і Суперкубком УЄФА, а Блохін, відзначившись суперголами в усіх вирішальних матчах сезону, сприймався світовою спортивною пресою «на ура». На жаль, українці, як і решта радянського люду, жили за щільною «залізною завісою», тому дістати міжнародне визнання було неймовірно важко і Блохіну, і його сучасникам. А створити команди такого рівня як «Динамо»-75 чи збірна СРСР-81, було ще важче. Проте футбол – командний вид спорту, тому й солісти набувають загального визнання насамперед у зіркових ансамблях. Саме цим варто пояснювати рідкісну появу вітчизняних майстрів найвищого рангу на чільних позиціях в європейських когортах найкращих. Олег Блохін опинився в єврореєстрі «France Football» ще й 1981 року, коли посів п’яте місце після німців Карла-Гайнца Румменігге, Пауля Брайтнера, Бернда Шустера та француза Мішеля Платіні. Зате 1986 року наспів зоряний час Ігоря Бєланова: київського динамівця визнали найкращим у Старому Світі за версією французького тижневика тому, що він яскраво зіграв на світових фіналах у Мексиці (хет-трик у матчі з бельгійцями), виграв з «Динамо» Кубок кубків і став одним з творців особливо видовищної перемоги радянської збірної над авторитетною французькою командою в євровідборі на славнозвісному паризькому стадіоні «Парк де Пренс». Інший українець – Олексій Михайличенко, олімпійський чемпіон Сеула, – пробився до п’ятірки найкращих ще за два роки: динамівець Києва фінішував четвертим, «розбивши» великий нідерландський квартет у складі ван Бастена, Руда Гулліта, Франка Райкарда та Рональда Кумана.

Шевченко + національна команда = тріумф

А наприкінці 90-х років минулого століття в епіцентрі міжнародних подій опинився черговий вихованець українського футболу. 1999 року київський форвард Андрій Шевченко, діставшись до напівфіналу Ліги чемпіонів УЄФА з рідним «Динамо» й подивувавши футбольний світ яскравими голами в протистояннях «Реалові» та «Байєрну», став третім у найпопулярнішому референдумі сучасності, пропустивши нагору лише бразильця Ривальдо та британця Девида Бекхема. Наступного сезону хлопець з яготинського села Двірківщина дебютував у серії «А» й одразу ж очолив стрілецьку гонку в італійському чемпіонаті. Як наслідок, Європа знову відвела йому третє місце – після португальця Луїша Фігу та француза Зинедина Зидана. А 2003 року, здолавши тимчасову ігрову кризу, зумовлену травмами, українець отримав «четвертий голос» од «France Football», який найкращим у Старому Світі визнав іншого «італійця» – чеха Павела Недведа… 2004 року Шевченко досяг істинних успіхів у великих турнірах: титули чемпіона та князя стрільців італійської серії «А» дістали, нарешті, й давноочікуване обрамлення у вигляді результативних і переможних виступів у складі національної команди. «Жовто-блакитні» під проводом Олега Блохіна й за найактивнішої участі самого Шевченка неабияк попрацювали на його, капітана збірної, імідж: Андрій, як правило, забивав конче потрібні голи і грав, як і в «Мілані», насправді бездоганно в головній футбольній дружині України. Тому свій беззаперечний тріумф Шевченко по праву має розділити не лише з одноклубниками, а й зі співвітчизниками. Це – головний підсумок сорок дев’ятого референдуму «France Football», що приніс європейську славу не лише Шевченку, а й Україні футбольній в цілому.