Афіни, Будапешт...І Пекін – на видноколі
Сьогодні в Будапешті починається чемпіонат Європи серед жіночих гандбольних збірних. Українська команда, яка ще позавчора відправилася до місця призначення, вважатиметься однією з головних претенденток на медалі. Чи насправді реальні наші шанси і чи конче потрібна нам євровідзнака, розповідає головний тренер національної дружини Леонід Ратнер.
Не боятися поразок
Готуючись до угорського турніру, українки провели один збір у Запоріжжі й зіграли два матчі з господарками єврозмагань на їхньому майданчику. Та генеральною репетицією став Кубок Турчина, що пройшов у Києві 26-28 листопада. Збірна України хоча й обіграла всіх суперниць, проте потрапила під критичний прес свого тренера.
– Дівчата припустилися багатьох помилок. Та беручи до уваги те, що грало багато молодих гандболісток, я задоволений результатом. До Угорщини їдемо насамперед боротися. Якщо на континентальній першості українки не здобудуть ніякої відзнаки, це Ратнера не засмутить. Адже Україна буде представлена в Будапешті не олімпійським складом.
– П’ять гравців, які змагалися на афінському майданчику, на угорський уже не вийдуть. Їх місця дісталися молоді. Нині наше головне завдання – підготувати оновлену команду до чемпіонату світу, – оголошує стратегічні плани тренер. – Необхідно провести зміну поколінь. Якщо ми цього не зробимо зараз, то запізнимося. Тому нині не варто лякатися поразок.
Поповнили команду дівчата з «Мотора» та «Спартака», є представниця й зі Львова. Виступ у Будапешті буде стратегічно важливим. Якщо дівчата фінішують в п’ятірці найкращих, то автоматично здобудуть путівку на світову першість. Місце серед дванадцяти найкращих означатиме, що в березні-квітні 2005 року доведеться боротися в стикових поєдинках.
– А якщо зовсім нічого не вийде, про що я навіть і думати не хочу, – посміхається Леонід Анатолійович, – то залишиться надія на багатоетапний відбір.
Як вважає пан Ратнер, європейське випробування легким не буде. Його підопічні потрапили чи не до найсильнішої підгрупи – Норвегія, Іспанія, Чехія. У разі успіху змагатимуться з росіянками, сербками та словенками. Ці команди не виступали на Іграх-2004, тому, природно, матимуть неабияке бажання реабілітуватися.
– Чи остерігаються нашої збірної суперниці?.. – перепитує наставник «бронзової» команди й задоволено уточнює: – В усякому разі, починають поважати.
Афіни: погляд професіонала
Аби почали поважати, довелося здійснити круте сходження. Торік – обіграли чинних чемпіонок світу, норвежок, посівши четверте місце на мундіалі. А потім, наприкінці цьогорічного серпня, прийняти олімпійську «бронзову» посвяту.
– Стільки, як я, зараз не живуть, – жартує Леонід Анатолійович. – Оскільки за моїми плечами солідний багаж років і досвіду, я з першого ж дня на посаді головного тренера працював на високу мету – олімпійську медаль.
За словами пана Ратнера, в українок не склалася лише одна зустріч з данками. Та була вона стрижневою – за вихід до фіналу Олімпійських ігор. Як вважає Леонід Анатолійович, поєдинок мав би інший перебіг подій, якби поталанило нам, а не скандинавкам. Як назло, перед ним травмувалися Ганна Сюкало та Оксана Райхель. Ганна з ушкодженою спиною не змогла зіграти на повну силу. А Оксана, яка й починала всі атаки, через розрив зв’язок узагалі не з’явилася на майданчику.
– Є такий термін – «розіграти воротаря». От ми й розіграли вартову данських воріт, – пригадує Ратнер. – Невдалі передачі, втрата м’яча, суб’єктивний арбітраж… Дівчата не змогли вийти з цього вкрай несприятливого психологічного стану й переломити хід поєдинку.
Ще один неприємний фактор: не зіграла на звичному рівні лідер нашої збірної Олена Цигиця, так і не зумівши відновитися після травми.
На думку тренера, його підопічні все-таки трішечки недопрацювали, готуючись до Афін-2004. Якби дівчата більш уважно й наполегливо тренувалися, якби їхня віра в медаль найвищого гатунку проявилася і в праці та самовіддачі, можливо, олімпійський виступ мав би інший, не «бронзовий», відтінок.
Однак і цим результатом головний тренер задоволений:
– Не хочу гнівити Бога. Добре, що все так і скінчилося. Третє місце – це величезний успіх, – погоджується Леонід Анатолійович. – Тим паче, за маловтішного стану, в якому перебуває зараз український гандбол.
Додати до старого пороху новий
А умови розвитку гри в Україні, за словами головного тренера, просто катастрофічні. Дитячі спортивні школи майже не функціонують, фінансування клубів – мізерне. Внутрішній чемпіонат неповноцінний: є лідер – запорізький «Мотор», але йому відчутно поступаються решта команд.
Як же вдалося на таких руїнах створити одну з найкращих збірних світу?
– Секрет у тому, що ця команда ще з тих, радянських часів, старої закваски, – пояснює тренер. – Багато дівчат грає за кордоном. А олімпійський прорив відбувся завдяки старому пороху.
Як зауважує пан Ратнер, інколи його підопічні непогано грають в обороні. Це – козир української дружини. Значно гірше – з атакою здалеку. Це проблема номер один.
– У нас немає бомбардирок, що діють з глибини майданчика. Хоча є здібні дівчата з Херсона та Києва, проте їм ще треба шліфувати свою майстерність.
На тренуваннях освоюються, здебільшого, захисні варіанти, а також тактичні схеми в нападі. Їх реалізація на змагальному майданчику поки що не задовольняє тренера. «Олімпійська «бронза» свідчить, що нам щось-таки вдалося», – похвалив підопічних наставник. І – знову до праці.
Зібрати весь склад національної команди вдається нечасто. Час, що відведений на підготовку боєздатної дружини, – крапля в морі. До того ж дівчата грають у різних державах і клубах, а отже, застосовують різноманітні тактичні схеми. Завдання Леоніда Анатолійовича – згуртувати колектив навколо однієї ігрової ідеї.
– Безперечно, бувають і сварки. Дівчата ображаються на мене, я – на них. Інколи доходить навіть до різких слів, напівобраз, – не приховує наставник. – Але все це швидко минає.
Леонід Ратнер дуже емоційно реагує на невдачі та успіхи команди. Він не може стримати себе в обох випадках. Віддавши справі свого життя не один десяток років, Леоніду Анатолійовичу найбільше запам’яталися два матчі. Перший – майже двадцятирічної давності. На молодіжному чемпіонаті світу-85 підопічним пана Ратнера довелося вести боротьбу за титул найсильніших з командою Південної Кореї, господарками майданчика. Суперниці належали до «ворожого табору», за радянськими спортсменками постійно наглядала охорона – психологічна обстановка пригнічувала неабияк. Перший тайм союзна збірна програла з різницею у вісім м’ячів.
– А тоді зібралися й виграли з перевагою в три голи. У залі – гробова тиша. І тут усі 20 тисяч глядачів встали й зааплодували нашим дівчатам… Однак найрадісніші і найяскравіші спогади все-таки про «бронзовий» виступ в Афінах, – посміхається тренер.
Наступний олімпійський цикл бачиться Леоніду Анатолійовичу нелегким. Та якщо буде увага держави й розуміння з боку клубів, за які виступають українки, то команду можна буде ретельно підготувати й до Пекіна-2008. Головному тренерові дуже кортить закласти фундамент «пекінської» збірної – він уже прицінюється до Олімпіади-2008. Відбір туди пройде 2007 року на першості світу.
– Жіноча команда дуже вразлива. Я хочу, щоб дівчатам не дошкуляли ні сімейні проблеми, ні матеріальні труднощі та травми. Тоді мені, як тренеру, буде зовсім легко працювати з дівчатами, – й сам дивується такому визначенню Леонід Ратнер, який звик працювати багато і важко.