Як перемогла болгарська опозиція
Чимало можна нарахувати поетичних назв мирних революцій, які за останні півтора десятка літ сколихнули схід Старого світу. Тому й називають їх найніжнішими епітетами, бо вони були мирними. Найстаріша з-поміж них, без сумнівів, – чеська, «оксамитова». Наймолодшою досі вважалася грузинська – торішня «революція троянд». Були свої стрічки і в Литві, і в Словенії, і в Сербії, і в інших постсоціалістичних країнах. Нарешті надійшла і наша черга. Що нас чекає найближчим часом? Як нам житиметься після повалення скомпроментованого режиму? Про це нині поговоримо із свідками болгарської «синьої революції», з журналістським подружжям Парасковією та Венцеславом Райлеску-Відінскі, акредитованими в Україні спеціальними кореспондентами болгарської національної газети «Дума» («Слово»). Вони під час наших виборів – міжнародні спостерігачі.
– Пане Венцеславе, знаю, що ви не вперше берете участь як міжнародний спостерігач на виборах у країнах східної Європи, і якраз тоді, коли спалахують так звані мирні революції.
– Мені разом із дружиною довелося побувати під час народних виступів у багатьох державах. У Македонії, Молдові... У Румунії, де все завершилося не надто мирно. Там призвели до громадянської війни саме виступи шахтарів. Не хочу порівнювати із ситуацією у вашій країні, лишень нагадаю, що там і гаубиці стріляли, і танкові атаки були. Завершилося, приміром, те все у Румунії привселюдною стратою диктатора Чаушеску і його дружини. Дуже сподіваюся, що ви будете мудрішими, і гірники з Донбасу також. У пана Кучми нині дуже і дуже незавидне становище. Одначе поміркованість за таких обставин не всім притаманна. Тим-то, аби його не спіткала сумна доля румунського лідера. Утім, це моє суб’єктивне бачення. І я маю право його оприлюднювати, бо чимало схожих дійств побачив за останній десяток літ.
– Із подіями в якій країні ви можете порівняти нашу, українську революцію?
– Я бачив, як наприкінці вісімдесятих у Ґданську Лех Валенса просто підмітав невидимим віником під стяги «Солідарності» маси народу. І була також у поляків віра в майбутнє, і очі їхні горіли. Поляки тоді самі собі «пустили кров». Є таке поняття в медицині: щоб людина вилікувалася, їй варто трохи крові пустити. От вони цим і оздоровилися. Це ж саме відбулося і в Молдові. Там узагалі країна розділилася навпіл. Мені і те вдалося на власні очі побачити. Країну просто розкололи – по Дністру. Чимало молдаван досі вважають себе румунами, а ті, які на сході, росіянами. Там миру ще довго не буде. А ви робіть висновки.
– У Болгарії, як і в інших не радянських державах постсоціалістичного табору, визвольний рух розпочався задовго, до того, як у республіках СРСР, але затягнувся. Чому?
– У нас все спалахнуло 1989 року – 10 листопада. Якраз тепер рівно 15 років відзначаємо. Тоді ще в Софії правив Тодор Живков. Себто комуністи. Перебудова докотилася і до нас. Народ почав збиратися біля кав’ярні «Кристал», у скверику. Потім на головному майдані столиці. Але червоні не прості, хитрі. Використовуючи прогресивні віяння, вирішили за краще випередити події. І на своєму пленумі оголосили подяку Живкову за його 32-річну успішну працю й попросили на пенсію. Тож відбулася зміна верхів. І президентом став Петр Младенов, член політбюро і міністр закордонних справ Болгарії. Він був президентом країни до тієї миті, коли, вийшовши з промовою до опозиції, яка як ось це нині у Києві, проводила масові акції протесту, сказав наступне: «Пора викликати танки». Ця фраза миттю облетіла Болгарію. Її транслювали по телебаченню щопівгодини. Народу ставало все більше і більше – і дуже скоро на головному майдані Софії, площі Народного Собранія, вже налічувалося півтора мільйона. Два дні люди стояли на площі. Мовчки стояли. Не як у вас. Ми народ мовчазний – просто стоїмо, але також не поступаємося. Основна вимога – відставка президента. Третього дня Младенов таки не витримав і його місце при стерні держави зайняв, після загальнонародного голосування, Жєлю Жєлєв, лідер народної опозиції. Це був другий етап нашої болгарської революції. Тоді, пригадую, наметове містечко в центрі Софії стояло впродовж трьох місяців.
– Кажете, Жєлю Жєлєв став лідером опозиції. Наскільки він був популярним серед протестуючих мас?
– Так само, як нині ваш Віктор Ющенко, якщо не більше. Скандували його ім’я, подібні до київських лозунги. Найпопулярнішим був – «Це наш час!» То старий лозунг болгар, ще з часів визволення від турецького рабства. Така популярність, незважаючи на те, що Жєлю Жєлєв був доктором марксистсько-ленінської філософії! Основна його тодішня праця – книга «Фашизм» пророкувала відродження в Європі націонал-соціалізму. Він був високоосвіченою людиною, але не державним діячем. Діяв приблизно, як і Лех Валенса в своїм краю. Команда Жєлєва потерпала від нестачі професійних кадрів. То були переважно ті ж комуністи, які перефарбувалися з червоного на синій колір. Тоді навіть анекдот такий розказували: буцімто нова влада повсюди по місту порозставляла відра з синьою фарбою для тих, хто потребує.
– Не тільки душі, так би мовити, перемальовували, але й паркани, вікна, стіни, – пригадала пані Парасковія, дружина пана Венцеслава. – Чому синій ми обрали? Певне, тому, що тоді в Болгарії була дуже популярною пісня «Усе найкраще на цьому світі – синє». Співали її на мітингах, демонстраціях. Як у вас нині співають «Разом нас багато, нас не подолати».
– При Тодорі Живкові економічне становище Болгарії було на високому рівні. Була стабільність, – повів далі пан Венцеслав. – А тут почалися реформи. Ліквідували колгоспи, і сільське господарство в країні, де його роль найважливіша, просто перестало існувати. Розтягли все до останнього цвяха. Навіть голих стін не залишилося. І 1996 року, через чотири роки після перемоги опозиції, в країні настав голод. Люди настільки страждали, що буквально на вулицях падали і вмирали. У магазинах не було нічого. І ось тоді розпочався новий етап «синьої революції». З усіх кінців Болгарії знову попрямувала сила-силенна людей. Вони заблокували парламент, стояли під ним три дні. Мовчки, зі свічками в руках. На третій день послали десять активістів до парламентаріїв.
– Чи й того року з’явилося наметове містечко на площі Народного Собранія в Софії? І якщо так, то як у ньому під час голоду люди жили?
– І тоді також, – відповіла пані Парасковія. – І було воно великим, і страйкували в ньому студенти з інтелігенцією. За розмірами воно приблизно втричі більше ніж те, яке нині стоїть на Хрещатику. І ніхто студентів, ніколи за десять років, не розганяв. Коли влада змінювалася, коли йшла на поступки, воно то з’являлося, то зникало. Годували пікетувальників, як і нині в Києві, хто чим міг. Люди просто несли з дому й ділилися. Одяг, також воду. Все, чого потребували.
– Чого вдалося досягти 1996 року?
– Отож, десяток тих посланців до парламенту наразилися на насмішки народних обранців. Тоді почався справжній штурм. Вибили двері парламенту, налякали їх пожежею й висунули вимогу – за тиждень новий уряд має бути! Соціалісти, тобто ті ж самі комуністи, відмовилися в тому брати участь. І як наслідок було оголошено про дострокові вибори. Аж тоді сформували новий уряд. До влади поміж різними там змінами керівництва врешті прийшов колишній соратник Жєлєва, той, хто з ним же ходив на барикади 1989-92 років, Іван Костов.
– Тобто, один із сподвижників «синьої революції»? Наскільки популярним став цей опозиціонер?
– Майже так само, як і попередній. Але й він не виправдав очікувань народу. Натовп має таку ваду – несподівано любити, і несподівано змінювати цю любов до своїх вождів на ненависть. Ладу при Костові не було. Але цей уряд уже можна було назвати демократичним. Тільки коли на батьківщину повернувся 1998 року цар Сімеон, трохи легше людям стало. Він не міг стати президентом, адже, згідно з болгарською конституцією, мав прожити в країні не менше, ніж п’ять років. Тому царя обрали прем’єр-міністром. Утім, у Болгарії основні повноваження належать саме йому, а не президенту.
– Його вітали в аеропорту Софії, немов справжнього месію, – усміхнулася пані Парасковія. – П’ятнадцять кілометрів від летовища до міста був живий коридор із квітами, знаменами. У людей знову зажевріла надія. Вони буквально цілували ноги царю. Не інакше, як батько нації повернувся. Це нагадувало в’їзд Христа до Єрусалиму. Він отримав 50 відсотків місць у парламенті. І це був вагомий успіх.
– Чи виправдав він такі сподівання?
– Зважте самі, – відповів пан Венцеслав, – у вересні 2003-го він мав уже тільки 10 відсотків. Проте, економічне становище в країні вирівнялося. Настала хоч якась стабільність. Тепер ми навіть маємо сподівання на членство в Євросоюзі. Десять років «синьої революції» минули не дарма. Як і ви тепер із помаранчевими, ходили тоді болгари з синіми пов’язками, із синіми стягами, кілька разів розгорталися наметові містечка, і стояли не тиждень-два, і таки вистояли своє.
– Відомо, що в Болгарії також, як і в Україні були присутні сепаратистські настрої. Як їх вдалося подолати?
– Болгарія поділена за етнічними ознаками: є й мусульмани, й турецькомовне населення. Це, як і в Україні, наслідок довготривалого повстання. Перші виступи турків почалися задовго до реформ 1989-го, а саме – у 1986-му. Тоді в тих районах, де вони переважали, Тодор Живков розв’язав проблему просто – танками. Проте не було жодного пострілу. Кілька десятків важких панцерників просто на шаленій швидкості ганяло туди-сюди вуличками невеличких турецьких містечок, розверталося й гнало знову, лякаючи всіх і все. Оскільки будинки в нас здебільшого з глини, перекладаються глиняною цеглою: соломою, то від вібрації дуже швидко усі вони просто розсипалися на порох. По-комуністичному твердо і типово – якщо придушувати, то навіки. Тоді навіть започаткували перейменування турків на слов’янський манер. Ото – Хасани ставали Іванами. А для мусульманина втрата імені означає втрату місця в раю. Турки були змушені переселитися до Туреччини. Але, звісно, не всі. Ті, які залишилися, – затихли на час революції. А потім активно підтримали царя Сімеона. Упевнений, це тому, що його батько Борис ІІІ був улюбленцем турків ще в докомуністичні часи.
– Дякую вам за цікаву і повчальну розповідь.