Небо і храм поета
Нині склалася добра традиція – вітати лауреатів літературних премій на батьківщині тих, на честь кого засновано відзнаку. Отож ясного осіннього ранку від Музею Павла Тичини, що на Терещенківській, 5, вирушила група киян до села Піски на Чернігівщину, де народився поет, якого в енциклопедії «Британіка» названо наймузикальнішим у XX столітті. Нагороди його імені цього року удостоївся Володимир Бровченко за збірку віршів «Презентація з молитвою». А ще директор музею і родичка академіка Тетяна Сосновська везла в школу імені славетного земляка дорогий подарунок – експозицію про життя і творчість Павла Григоровича.
Німецька громада відтворила церкву
Кажуть, колись дорогу до села Піски родина Тичин проклала власним коштом. Якось Павло Григорович та Лідія Петрівна не змогли туди доїхати, бо машина застряла в пісківських пісках. Отоді й вирішили зібрати гроші, щоб з’єднати поселення з цивілізованим світом. Аж вісім кілометрів заасфальтували. Втім, виявилося, що мандруємо ми не тим шляхом, та шкодувати не довелося. Зупинилися біля кринички з «живою» водою. Малий Павлусь любив там бувати. Є навіть його малюнок. Певно, в цій долині «блакить... душу обвіяла» і побачив, як придорожна «верба дзвінкі дощові струни ловить», а природа тужить за літом, бо «ходить осінь у лузі» й «серце... взолотила печаль». Здаля стало видно «примружені гаї», «замислені оселі» (одразу в пам’яті спливли тичининські рядки).
Зустрів нас сільський голова Андрій Ісаєнко. Під’їхали до легендарного майдану коло церкви, де революція гула й вибирали отамана. З одного боку його вивищується пречудовий храм. Світяться позолотою бані. Тут колись стояла дерев’яна обитель Божа, де допомагав правити службу Григорій Тимофійович – батько поета, а мрійливий худенький підліток Павлусь співав на криласі, доки поїхав до Чернігова. Після революції був там клуб, а на цвинтарі, де зазвичай ховали тих, хто заслужив особливу повагу сільчан, облаштували волейбольний майданчик. Нині намагаються відновити поховання. До слова, могили батьків Тичини теж умовні. Відтворив їх по війні брат поета Іван за малюнком Павла Григоровича. У затінку дерев неподалік один від одного два надгробки з хрестами. Між ними стояла капличка, нині – порожнє місце. У війну карателі знищили півсела, лише закіптюжені комини стирчали. Спалили й церкву разом із трьома сотнями пісківців. Так розплатилися за те, що партизани вбили гітлерівського офіцера. Згоріла тоді в храмі й племінниця Павла Григоровича з дітками. Сухе дерево, за словами очевидців, палало, мов свічка. Нині в скверику стоїть пам’ятник: Мати-Батьківщина схилила голову в скорботі...
Цього року церкву Святої Трійці відбудували. Німецькі архітектори осучаснили старий проект і поставили умову: споруда має бути цегляна. Наші будівельники скоригували креслення відповідно до рельєфу. Після цього німецька громада виділила гроші. Як сказала працівниця київського Музею Павла Тичини Наталя Ішина, це перший в Україні храм, зведений коштом нащадків тих, хто колись його зруйнував. Ми потрапили в історичний момент: художники разом із будівельниками встановлювали іконостас. Звучала духовна музика...
Пісківці дивуються іноземним зодчим: ще б пак, закордонні педанти передбачили в сарайчику (утім, язик не повертається так називати лялькову споруду, де зберігатимуть вугілля) кімнату відпочинку для кочегара, туалет і навіть ванну з душем... Для німців – це норма, а для нас – поки що дивина.
У юні роки церква Святої Трійці стала Небом і Храмом Павла Григоровича. Як пише Микола Шудря, Павлусь пам’ятав ще ту, що стояла на місці спаленої. Десь у 1898 році її фарбували. «Я розмелюю білило. Золотять хреста», – написав поет у нотатках до повісті «З мого дитинства». Вохру виготовляли з глею, який діставали з колодязя, а чорну фарбу виварювали з маслинових кісточок. Хлопчину вразив такий епізод. Під дахом сховався горобець, а його київський маляр вимастив і пустив. Нещасна птаха не змогла злетіти, бо склеїлося пір’я. А ще згадував, як у піднебессі намалювали голуба – Дух Божий. Крилатий образ згодом не раз з’являвся в поезії Павла Григоровича, розпочавши політ із «Сонячних кларнетів».
Поставили хату вікнами до світу
Хата Тичин взялася попелом разом із церквою. Нинішня стоїть на пожарищі. Відтворили її до дев’яносторіччя поета, в 1981-му, за кресленням племінника Павла Григоровича Андрія, котрий малим жив у дідовій оселі. Тільки розвернули її вікнами до вулиці, щоб привітно зустрічала гостей, які їдуть звідусіль – з Угорщини, Німеччини, Польщі, навіть з Індії... І вкрита соломою не попісківськи, бо працювали майстри із Закарпаття. Поблизу не знайшли умільців. Тепер маємо стріху з «коником», а не «печеричкою». Біля призьби тин з горщиками та глечиками на кілочках. Перед вікнами мальви, чорнобривчики, айстри, жоржини. На сонячній квітці – «метелик, мов свічечка» (знову згадалися поетичні рядки). Аромат різнотрав’я і ладану... Урочистий голос: «Господи, нехай святиться ім’я Твоє… Молімося за геніального сина України Павла і його родину...» Править службу Божу колишній диктор Українського радіо і мій викладач, який навчав культури мовлення, народний артист України Петро Бойко, котрий прийняв сан священика.
Заходимо до оселі. Тут жила багатодітна родина Григорія Тимофійовича і Марії Василівни Тичин. З тринадцяти нащадків виросли дев’ятеро – чотири сини й п’ять доньок. Батько знався на грамоті, мати ж була неписьменна. Академік, поет-поліглот і державний діяч згодом напише про неї: «Любив я матір добру, чуйну і хорошу». Земська школа була платною, і не кожен селянин мав статки, щоб відправити свого Василька, чи Михайлика, або ж Марійку по науку. Отож Павлусів тато влаштував у себе вдома дитячий «лікнеп», де опановували ази бідняцькі нащадки. Павло Григорович згадував, що й вони з братами освоювали першооснови знань біля батька, на уроках для злиденних.
Сільський дяк викладав немудрі дисципліни «малоруською», що було заборонено в ті часи. Всі сини дістали духовну освіту, хоча родина змогла заплатити тільки за Михайла. Втім, лише один із них – саме Михайло – став священиком. Правив він у московській церкві, через що серед братів виникали суперечки, аж до «духовної прірви». Раптом доля зробила непередбачений трагічний поворот... Помер від тифу Михайло, якому було лише двадцять років. Залишив юну попадю з трьома дітками. Родичі порадилися між собою, і Євген став татом братових сиріт, а Тетяні – чоловіком. Дивна жіноча планида: обидва чоловіки – брати. Один був служителем російської церкви, а другий – української. Від другого шлюбу з’явилися на світ син і донька. У 1923-му бідолашного отця Євгена заарештували за пропагування національної церкви. Павло Григорович на той час жив у Києві, отож помчав до Чернігова виручати рідну кровинку. Оперуповноважений, котрий вів справу «ворога народу», був родом із Прибалтики. Знання мов та літератури прибалтійських народів прислужилося поетові: після кількох візитів до інтелектуала в погонах Євгена відпустили з в’язниці. Згодом Павло Григорович переїхав до Харкова, забравши численну братову родину. Там Євген Григорович змінив духовний фах на світський – захопився мовознавством, навіть став кандидатом філологічних наук.
І малював так дивно і до ладу
У першій кімнаті велика біла піч. На її теплій черені малий любив малювати. Наслинював хімічного олівця й відтворював пісківські річечки, гайочки, високе небо... І так доладно в нього виходило, що люди дивувалися. Кутком сміялися, коли Павлусь зобразив місцевих п’яниць. Один пейзаж подарував улюбленій учительці Серафимі Миколаївні Морачевській, котра берегла його все життя й забрала з собою в могилу (попросила, щоб поклали в труну). До слова, в домашньому «вернісажі» світлин є і її фото в рамочці. Саме Морачевська порадила батькам віддати свого плеканця в хор Єлецького монастиря, бо для співаків освіта в бурсі була безплатною. Цією «лазівкою» в науку скористалися й Іван та Євген.
На стіні другої кімнати репродукція картини «Переяславська Рада». Поет розповідав, що батько часом указував перстом на одного козака: мовляв, цю парсуну з нашого пращура писали... А ще казали, буцімто дід чи дядько Григорія Тимофійовича походив із Семипілок або ж Літок і був богомазом. Обіцяв і Григорія віддати в науку в лаврську майстерню, та... Отож, попри все, чоловік прагнув дати дітям освіту. Худесенького і малесенького Павлуся відвезли до Чернігова. Дев’ятилітнім пішов із дому під напучування нені: «Прощай, синку! Вір у людей!..» Це був 1900 рік. Відтоді хлоп’я перейшло на свій хліб. Удень молитви та робота в монастирі, а ввечері – бурсацький вишкіл. І так щодня. Потім була семінарія.
Перші вірші юного семінариста
У чернігівському гаю над Стрижнем юнак познайомився з Михайлом Коцюбинським, який благословив його на подальшу стезю: на славнозвісних «суботах» Тичинка (так любовно називали його друзі) прочитав свою першу поезію «Розкажи, розкажи мені, поле». Автор «Інтермеццо» одразу відчув у витонченому семінаристові споріднену душу – глибокого лірика й інтелігента. Згодом відомий письменник надсилав проби пера початківця Михайлові Грушевському до Києва, де той видавав «Літературно-науковий вісник». Саме в ньому вперше з’явилася пречудова поезія «Ви знаєте, як липа шелестить...». Певно, навіяло її перше кохання і придеснянські парки.
За гонорар селяни купили віялку для зерна
...Київські гості завітали і в школу імені Павла Тичини. У 1954-му звели навчальний заклад з ініціативи Павла Григоровича, тодішнього міністра освіти, на місці спаленого в тому-таки лиховісному вересні 1942-го. Тичина старався, щоб краяни виходили в люди. Передплачував односельцям та учителям газети, журнали, аби розвивалися юні уми. Розповіли й про такий факт. Ще в 30-ті роки поет перерахував свій гонорар на культурні потреби села, а там його півсотнею рублів розпорядилися по-своєму: купили апарат для віяння зерна. Чим засмутили романтика: «Передав гроші, щоб чистили мізки, а вони перевіюють збіжжя...» Власні життєві стежки порівнював із веселкою, що одним краєм набирає воду в Пісках, а другим торкається Києва.
Петро Осадчук вручив Володимирові Бровченку лауреатську відзнаку, а Тетяна Сосновська – бібліотечки та подарунки учням і експозицію для кімнати-музею. Побували ми і в класі з величезним портретом Тичини. Там є документи, рідкісні фото, видання різних часів для літніх, юних і зовсім маленьких читачів. Тепер буде ще й колекція, любовно виготовлена киянами. Тетяна Вікторівна теж дістала неоціненний подарунок: зошит із віршами Івана Тичини, який до війни жив у Ніжині, а після визволення села від фашистів оселився в Пісках. Помер у Козелецькій лікарні після ін-сульту, де й похований. Трагічно склалася доля рідного брата Павла Григоровича. Після закінчення Чернігівської духовної семінарії працював учителем. У 1937-му був заарештований. З підземелля колишнього київського Інституту шляхетних панянок забрав його під розписку знову-таки молодший брат. Та, певно, перебування в катівні так вплинуло на психіку чоловіка, що довго не міг отямитися. Дружина пішла від нього, забравши діток. Опікувалися ж родичем Павло Григорович та Лідія Петрівна, про що згадує той у віршах. Донька Соня закінчила Київський університет і за призначенням поїхала аж у Якутію…
Історія Пісок у віршах
Члени шкільного гуртка «Наша минувшина» знайшли заримовані спогади Івана Григоровича про тодішні пісківські події та настрої в садибі колишнього директора школи. Тепер раритет досліджуватимуть на Терещенківській, 5. Цікаво, що пані Тетяна теж походить із роду Тичин. Її прабабуся Поліна доводилася рідною сестрою Павлові Григоровичу.
Коли почали організовувати Музей Павла Тичини, жінці запропонували його очолити. Майже двадцять років Ірина Дмитрівна Блюдо керувала цим закладом, та ще майже п’ять літ працювала науковцем. Тетянка часто бувала в знаменитих родичів, можна сказати, виросла в оселі на Терещенківській. Кому ж, як не їй, стати спадкоємицею матері?! Тепер директор Музею імені Павла Тичини Тетяна Вікторівна Сосновська робить усе, щоб жила в людях пам’ять про геніального поета.