Безсмертна історія кохання і ревнощів
У листопаді виповнилося рівно 400 років з дня першої постановки трагедії Шекспіра «Отелло». Прем’єра відбулася 1 листопада 1604 року. Відтоді історія кохання і ревнощів незмінно користується успіхом у публіки. Втім, кожна епоха, у тому числі й нинішня, знаходить у трагедії нові теми.
Лондонського палацу Уайтхолл, де проходила прем’єра, давно немає (він згорів ще наприкінці XVII століття), а трагедію продовжують ставити в театрах усього світу. Причому, в багатьох країнах театр починався саме з постановки «Отелло».
У різних державах і в різні часи ставлення до ідейного змісту трагедії змінювалося. За часів війни Півночі і Півдня в США деякі радикали вважали навіть, що, якби Шекспір був живим, його варто було б лінчувати. Раніше президент Америки Джон Адамс називав трагедію наочним прикладом того, до чого призводять шлюби між чорними й білими.
У СРСР же, навпаки, постановка «Отелло» щоразу примушувала глядачів проникатися співчуттям до національно-визвольного руху народів Африки. Але всі режисери й театральні критики сходяться в одному: завдяки тому, що в п’єсі зачіпаються проблеми міжетнічних відносин, вона незмінно залишається актуальною.
Проблема расової приналежності виконавця ролі Отелло актуальна і в самій Великій Британії. Адже якщо Гамлета, Генріха V і навіть Яго грають як білі, так і чорні актори, то роль ревнивця мавра незмінно віддають чорношкірим виконавцям. Тому в Англії навіть розпочався рух проти дискримінації білих і, зважаючи на те, що кількість чорношкірого населення у Туманному Альбіоні, як і взагалі в Європі, постійно зростає, невдовзі вони можуть зазвучати ще голосніше.
Ще одна сучасна тенденція проглядається вже у трактуванні п’єси. Конфлікт трагедії все частіше намагаються подати як зіткнення християнського і мусульманського світів. У театрі «Глобус» у Лондоні навіть вирішили назвати нинішній осінній сезон «Сезоном Шекспіра й ісламу».
Утім, усе це не так уже й важливо. Адже трагедія «Отелло» розповідає зовсім про інше. Про вічне. Хто б і як би не трактував трагедію, головне в ній – історія ревнощів і кохання. Саме завдяки цьому п’єса цікава й досі. І буде цікавою ще не одні 400 років.