По вулицях «воділ» водило

Не знаю, може, й справді, «його тут стояло». Але виник він, мов з-під землі, коли черга моя до газетного кіоску добігла до кінця і я протягнув був гроші кіоскерові. Щосекундно зиркаючи на мою помаранчеву пов’язку на рукаві, досить миршавенький чоловічок у одязі не те, щоб робочому, але й далеко не парадному, відразу пішов у наступ: «Совість нада імєть! Щас моя очередь!». «Та заради Бога, – кажу, – беріть, якщо поспішаєте». На мій подив чоловічок розгубився, бо явно не чекав такого мирного розвитку подій. Він замовив кіоскерові пачку цигарок, тут же відмовився від неї і, наче Промакашка з відомого серіалу, відійшов від віконця. Попрямував він у бік… одного із самоскидів із піском, пригнаних того ранку (24 листопада) до ЦВК. Приблизно о шостій годині ми з дружиною прокинулися від гуркоту і впевнені були, що Старонаводницькою суне колона танків. Побачені КрАЗи і КамАЗи трохи заспокоїли, але не порадували.

У тому, що їх «воділи» – люди не зовсім прості, остаточно переконав ще один епізод, вже ввечері. Поряд зі мною на ескалаторі станції метро «Печерська» підіймався такий собі крем’язень середнього віку. «Ви чули, – почав він, знову-таки зизом поглядаючи на мою жовтогарячу стрічечку, – Ющенко вже визнав себе переможеним. Сам по телебаченню чув». Моє толерантне, але тверде пояснення, що сіє ізвєстіє суть безсоромна брехня і провокація, його явно розчарувало. Коли ж я почав допитуватися, по якій саме програмі він чув «сенсаційну новину», то з’ясувалося, що, власне, безпосередньо чув не він, а його міфічний знайомий. Отакої! Шлях здорованя від метро проліг до одного з КрАЗів, що стояли на той час уздовж площі Лесі Українки і вулиці Кутузова. Не менш як полку міліції, подвійної сталевої огорожі Ківалову і Ко виявилося замало – знадобилися ще ці дядьки – «генерали піщаних кар’єрів», які за сумісництвом сіють серед довірливих киян отакі, м’яко кажучи, чутки.

Але на цьому пригоди того вечора не скінчилися. Несподівано для себе я опинився у гущі «данєцкіх». Вони товклися біля в’їзду до ЦВК і безбожно лаялись: «Я уже (…) тут (…) по этой (…) грязюке!!!».

Що ж, а ми, «козли», не (…)! Бо ми це робимо, тобто місимо грязюку, мокрий сніг, стоїмо на морозі, не за сто грамів проффесорських, а за те, що їм, яЗЕКознавцям, просто не дано збагнути.