Якось, а було це 1991 року, житель Виноградового, що на Закарпатті, Густав Берке почув, як один циган казав іншому: «Якщо у країні ще років зо три буде такий безлад, то ми своїм коням золоті зуби вставимо». Пан Густав пригадав цю розмову, коли гостював у свого родича в Угорщині. А родич і каже:
– Коням не потрібні золоті зуби, їм на їхній вік своїх вистачає. А от як використати різницю у вартості коней – у нас і у вас – треба подумати. Скільки коштує кінь, скажімо, у вас?
– Десь до двох тисяч рублів, мабуть…
– А у нас 150-450 тисяч форинтів. Бачиш різницю? У нас, в Угорщині, відеомагнітофон коштує 3-3,5 тисячі. Тож думай, а я тобі готовий допомогти. За відповідну винагороду, звичайно.
– Та не у винагороді річ, а в тому, як коня через кордон переправити?
– Де ж ти бачив нині той кордон? Колючий дріт зняли – кругом Європа. Переходь Тису – і відразу до мене.
Густав у радгоспі купив коня, тільки-но повернувся додому. Хороший був коник – рухливий, розумний. Із білою зірочкою на чолі. Густав вирішив не гаяти часу і темної ночі, ведучи тварину за повід, наблизився до Тиси. Але тоді не поталанило йому – натрапив на прикордонників. Уже сидячи у канцелярії на заставі, Густав Берке відповідав на запитання начальника застави майора Юлія Бойка:
– Так, я порушив правила прикордонного режиму. Але зрозумійте і мене: кінь випадково перейшов контрольно-слідову смугу. А я його розшукував.
Юлій Іванович Бойко, звичайно, не повірив у цю казочку. Але майор розумів, що порушення кордону не було, тому Густава разом із конем треба відпускати.
Коли ж він доповів про цей випадок в управління прикордонного загону, високе начальство зауважило:
– Оскільки твій Берке спробує знову порушити кордон, готуйся до цього. Його треба впіймати на гарячому. А зробити це без допомоги угорських гонведів (прикордонників) не вдасться. Тож телефонуй їм, домовляйся і розробляйте операцію.
Оскільки прикордонні підрозділи на західному кордоні мають телефонний зв’язок із сусідами, Бойко швидко домовився з угорцями. І коли Берке з конем знову з’явилися на березі Тиси, повідомив про це сусідів.
Тиса – річка неглибока, тому чолов’яга разом із коником здолали її швидко. Густав хутко наближався до будинку свого родича і уже, мабуть, підраховував майбутні прибутки, але не знав він, що кожен його крок контролюють угорські прикордонникі.
Кінь поводився спокійно, навіть тоді, коли гонведи схопили за руку його господаря і дістали з кишені Густава товстеньку купу угорських грошей.
Коли Виноградівський районний суд вирішував долю Густава Берке, наголошувалося, що контрабанда кіньми – небезпечна для України. Тому й поплатився чоловік кількома роками волі.