Хоч маму й тата ніхто не замінить…
Так щоразу, кілька років поспіль, каже Київський міський голова Олександр Омельченко у Колонній залі мерії перед особливою аудиторією – дітьми-сиротами, котрі вступили на перший курс вищих чи середніх навчальних закладів. Хоч нема й вісімнадцяти, але такі серйозні, виховані: не пустують, не пересміюються, слухають кожне слово. Сидять за накритими столами й навіть не дивляться на наїдки, фрукти й ласощі, котрі бачать далеко не щодня. Вони – сироти. Діти, які зростають не в розкошах і навіть не в елементарному достатку. Майже всі такі родини, хоч і мають опікунів, бідують. Їм змалечку кажуть, що долю, майбутнє своє мають творити власноруч, кожен крок обдумуючи наперед, бо не буде кому бігати в інститут чи на роботу залагоджувати помилки й промахи. Ці діти звикли нічого не сприймати як належне, завжди й за все бути вдячними, і я знаю, що їхні душі гріють постільні й продуктові набори і 200 гривень матеріальної допомоги. «Дорослі» гостинці від міської влади дуже доречні.
Олександр Олександрович розмовляв із щойноспеченими студентами щиро й тепло. Розповів, що Київ – не лише культурний, промисловий, науковий і фінансовий центр України та Європи, а й молодіжна столиця, бо в ньому – 295 тисяч учнів загальноосвітніх навчальних закладів, а у вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації (університетах, академіях, інститутах, технікумах і коледжах) навчається 415360 студентів. Повідомив, що впродовж перших двох років навчання вони, студенти-сироти, отримуватимуть від міської влади по 100 гривень додаткової стипендії, а відмінники – по 200. Суми очікувалися вдвічі меншими, тож ця новина викликала пожвавлення. Запевнив, що і з працевлаштуванням не буде жодних проблем.
– Ми щороку збираємо студентів-сиріт на початку листопада, перед Всесвітнім днем студентів, – сказав Олександр Олександрович. – Знайте, що життєва дорога в кожного терниста. Ви ж повинні бути готовими до цього найбільше, бо як би родичі чи ми, міська влада й депутати, вам не допомагали, маму й тата ніхто не замінить. Ми дуже хочемо, щоб ви стали справжніми спеціалістами, бо Київ і Україна їх потребують. Ваш розум, інтелект і старанність прискорять визнання української продукції на європейських та світових ринках. Я хочу подякувати Головному управлінню освіти Києва, котре допомагало вам у школах, Київському дитячому фонду. Певен, що Управління у справах жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці, яке відтепер вами займається, теж допомагатиме. Ви – наші діти, київські, не забувайте про це і звертайтеся при кожній потребі.
Студенти-сироти, ніколи нічого не забудуть. Бо організація безплатної освіти для них – ціла окрема програма столичної влади. Поки вони навчаються у звичайнісіньких школах чи сиротинцях, працівники Головного управління освіти вивчають їхні можливості і влаштовують найздібніших на престижне навчання. Безплатне. Про це із ВНЗ укладено угоди, але не дуже віриться, що всі ректори приймають їх із широко розкритими обіймами. З дітьми із заможних родин приємніше мати справу… Тому сироти у ВНЗ навчаються найстаранніше, найсумлінніше – знаючи, що ті не мають чим заплатити за перездачу «хвоста», з ними не дуже панькаються. Дорога до знань у них справді буде нелегкою й тернистою.
Ведучий свята – заслужений артист України, лауреат премії ім.Т.Г.Шевченка Олексій Богданович запросив на сцену дует «Горлиці» – заслужених артисток України Діну Гуменюк і Віру Галушко. У перерві вони проспівали пісню про рідну землю й гості щиро зааплодували. Відтак грали на бандурах і співали брати Віталій та Роман Морози, соло на саксофоні виконував студент консерваторії Богдан Гуменюк, щось дуже запальне й джазове заспівала Олена Попович. Під час невеличкої перерви ми поспілкувалися з двома дівчатами, котрі за багаторічною звичкою трималися біля директора Київського дитячого фонду Ніни Семенюк.
– Я щаслива, що стала студенткою Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» і пізнаю таємниці електронно-побутової апаратури, – сказала Ганнуся Янчук. – Чому обрала чоловічу професію? Подобається, цікаво. Я вдячна Олександру Олександровичу за те, що маю змогу безплатно навчатися, бо хоч мій рідний дядечко й гарний опікун мені, двом сестрам і братові, дуже нам допомагає, на наше навчання в нього коштів нема. Міська влада допомогла й моїй старшій сестрі з безплатним навчанням у цьому ж ВНЗ, невдовзі вона стане психологом. Матеріальну допомогу я витрачу на подарунок для неї до дня народження. Родина в нас дуже дружна – тримаємося одне одного. Також я дуже вдячна Ніні Миколаївні – за оздоровлення, запрошення на свята, випускні костюми.
Оля Кількеєва, яка має чотирьох братів, бабусю й дідуся, сказала, що досі повірити не може, що вже навчається на факультеті маркетингу Національного економічного університету і не дочекається, коли зможе працювати й допомагати родині. Тривав концерт, гості трішки розслабилися, але однак були занадто скромні й чемні, аж скуті. Заслужений артист України Іван Кросовський виспівував і іспанською, й італійською, й рідною мовою. Влаштував ціле шоу, спробував навіть зробити хоровод, але сміливців було замало – гості вочевидь зручніше почувалися за столами, бо не звикли до гуртових веселощів.
…Відлунали пісні, й музика, юні студенти з гостинцями розходилися по домівках. Здавалося, в насторожених очах розтанули крижинки, з’явилася надія, що з гірким сирітством покінчено, бо попереду – нове цікаве життя. Дай Боже, щоб було воно таким самим щирим і теплим, як ці проводи в нього.