Ностальгія, що надихає

Цього року на фестивалі «Молодість» було продемонстровано три короткометражних фільми українського виробництва. Один із них – «Ательє» Марини Кондратьєвої  – являє інтерес не лише кінематографічний, а й історичний. П’ятнадцятихвилинна документальна стрічка розповідає про київські фотоательє початку минулого століття.

– «Ательє» – моя третя картина з використанням хронікальних матеріалів і не лише публічних, а й невідомих, незареєстрованих кадрів з видами старого Києва, – розповідає пані Кондратьєва. – Шукала їх у центральному кінофотоархіві України та Національній кінематиці. Користувалася рідкісними книгами, наприклад, путівником по Києву за 1912 рік. Там вказано адреси київських фотографів початку XX століття, яких на той час було близько п’ятдесяти. До речі, перший знімок у Києві зроблено на Хрещатику – тоді там стояли дерев’яні хати, а по вулиці їхав віз.

Із хронікою я працюю з часів дипломної роботи 2000 року. Стрічка «Сто років самотності», – про чоловіка та дружину, які прожили разом майже століття, переважно з хроніки. Життя подружньої пари, банальне на перший погляд, відбувається на тлі катаклізмів XX століття. Потім був фільм «Білий день» – про історію  свята Нового року в усьому світі та в Україні.

– Чим вас приваблює минуле?

– Є таке поняття – «ностальгія за часом, у якому не довелося жити». Мене цікавить минуле в усіх проявах, а мрію відзняти серіал про різні побутові речі столітньої давнини – як ходили в цирульню, як відвідували кафе... Давні світлини привертають увагу сильною енергетикою, адже люди намагалися бути на знімках кращими, духовнішими. Коли фотографія зароджувалася, поняття побутового фото не існувало –  не було «мильниць». Тож створення кожного знімка було подією, і дозволити собі сімейний портрет могли лише люди заможні. Вони готували наряди, робили зачіски, сповіщали про те, що йдуть фотографуватися всіх родичів. Звичайне фото, яке зараз роблять усі, тоді було виявом справжнього мистецтва, певним символом.  Іноді людям стискали голову залізними кліщами, аби не рухалась голова, і вони так сиділи годинами, доки тривала експозиція, аби не змазалося зображення на фото. «Ательє» розповідає про дореволюційний період у київській фотографії. Після ж 1917 року більшість відомих київських фотографів просто зникла. Їх доля загадкова, тому що нема свідчень ані того, що їх розстріляли, ані того, що вони залишилися жити.

– Від ретро повернімося до сучасного кінематографа. Як ви оцінюєте цьогорічні українські конкурсні роботи?

– Наші автори зациклені на двох темах: діти та село. Отже, проблема – пошук нових тем. Мені сподобалися роботи «Проти сонця» Валентина Васяновича та «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» Тараса Ткаченка, – тому що в них  йдеться про кохання. Загалом, усі вітчизняні режисери люди надзвичайно мужні, адже знають, що знімають лише для себе. Показати свій фільм у прокаті, – справа майже безрезультатна.

– Однак у ваших планах...

– Наступного року збираюся зняти перший повнометражний художній фільм. Уже написано сценарій. У центрі сюжету – режисер, який хоче зняти найголовніший фільм свого життя, але ніхто в нього не вірить. Герой звертається по допомогу до психіатра, і той пропонує сприймати своє життя  як ідеальне. Тож режисер описує усі свої мрії, а вони поступово матеріалізуються. У цій картині хотілося б показати Київ таким, яким його бачив чудовий, але, на жаль, покійний оператор Вілен Калюта. Київ – це симбіоз Європи. Я бачу Київ як абстрактне європейське місто, в якому є всього потроху, де змішана велика кількість культур. Власне, багато гостей «Молодості» з інших країн кажуть, що Київ – найкраще місто з тих, які вони бачили.