Не стало Великого Сміхослова

У 80-ті роки минулого століття один раз на рік у День сміху – 1 квітня – сцена столичного палацу «Україна» ставала прихистком українських сатириків і гумористів, які влаштовували тут свої «Квітневі усмішки». Глядачів приваблювало не лише те, що тут (чи не єдиний раз на рік) можна було відвести притлумлену всілякими ідеологічними заборонами душу і щиро посміятися над усім, що заважало жити й дихати, а й атмосфера цих зібрань. Тут навіть у часи тотальної боротьби з анонімами можна було подати записку без підпису і одразу отримати на неї відповідь. Та ще й яку! І хоча зал уміщував лише трохи більше чотирьох тисяч глядачів, наступного дня здавалося, що на концерті побувало все двомільйонне місто. Бо в транспорті, у магазинних чергах, на базарах і взагалі, де збиралося двоє-троє людей, тільки й розмов було, що про виступи гумористів. Дотепи цитували, один про одного теж говорили словами, почутими зі сцени, заримовані жарти повторювали і старі, й малі.

Найгострішими та найв’їдливішими жартами, що були справжньою сатирою на радянську дійсність, як і їх автором – незмінним головою цих ярмарків сміху, красивим сивочолим зі справжніми козацькими вусами чоловіком Павлом Прокоповичем Глазовим – щиро захоплювалися. Небавом розповідали, що дотепи почули й там, де треба, і тепер, дай, Боже, щоб хоч до наступної весни у поета закінчилися неприємності. Про те, що це таки правда, невдовзі можна було пересвідчитися на концерті, наприклад, Анатолія Паламаренка, що читав уже твори не Павла Глазового, а Остапа Вишні та Івана Нечуя-Левицького, а коли зал починав настійливо прохати почитати гуморески, неодмінно наставав час виходити наступному артистові. І так було майже щороку. Але попри всі заборони і постійну відсутність творів автора у книгарнях, дотепне й гостре слово Павла Прокоповича доходило до людей.

Наприкінці 80-х поет-сатирик став постійним автором «Вечірнього Києва». Щотижня газета не шкодувала для його творів цілої шпальти, що була тоді вдвічі більшою від теперішньої. Тож першими читачами знаменитої Куміади, як і багатьох інших гумористичних і сатиричних творів, були читачі нашої газети. Пізніше вони стали основою книги «Сміхослов», яку Павлові Прокоповичу допомогла видати «Вечірка» до його 75-річчя.

Здавалося зовсім недавно, в передостанній день літа, бо саме 30 серпня в Глазового день народження, був його ювілейний вечір в Українському домі. А ось тепер  гіркою іронією долі теж 30, тільки жовтня, поета-сатирика не стало. Назавжди змовкло його щире й праведне серце. Та не слово! І хоч втрата ця для України – непоправна – та ніде і ніколи українці не забудуть його сильного, влучного і палкого слова правди.

Вічна пам’ять Вам, Великий Сміхослове!