Двостулкова пам’ять
Здається, це Костянтин Паустовський писав про старого ідальго, що тримав у себе мушлю і, притуливши її до вуха, з ностальгією вслухався до «шуму прибою». Щось подібне відчуваю і я, збирач скам’янілостей, коли беру до рук кожний із трьох зображених на фото експонатів своєї колекції. Але до вуха я їх не підношу, бо це не черепашки, а лише скам’янілі їхні ядра, тож шумових ефектів вони не створюють. Зате і перша, і друга, і третя – це спогади, пов’язані з конкретними і цікавими людьми. Адже палеонтологічні колекції поповнюються не тільки у гранітних кар’єрах чи схилах крутих річкових берегів…
Відомого українського художника-графіка Георгія Малакова знати за життя не пощастило, хоча його чудові гравюри, ілюстрації до відомих літературних творів, раз побачені, запам’ятовуються назавжди, більше того, як Богом натхнені витвори людського генія, вони навіюють високі, світлі, хоча й невловимі почуття, переносять у різні часові виміри і проймають духом тієї чи іншої епохи. А от рідний брат художника – Дмитро Малаков – історик, києвознавець, публіцист, був і є частим гостем «Вечірнього Києва», його автором. Якось пан Дмитро приніс цікаву статтю і на деякий час затримався у мене в кабінеті. А наступного його візиту на мене чекав сюрприз. «Ось, я хочу зробити вам невеличкий презент. Минулого разу я помітив у вас на полицях перед книжками чимало різних дивних камінчиків і зрозумів, що ви цим цікавитесь. Кажучи щиро, я не знаю відколи і звідки в нашій родині з’явилася ця річ. Може, ще з діда-прадіда. Видно, що це щось викопне і пов’язане з прадавнім життям. Ні в мене, ні в покійного Георгія не піднялася рука позбутися цього дивного каменя».
Я щиро подякував Дмитрові Малакову за подаровану сімейну реліквію. З її визначенням труднощів не виникло. У мезозої по всій планеті поширився нині вимерлий двостулковий молюск – тригонія (Trigoniidae). Де його могли знайти Малакови? Та де завгодно. Ну, хоча б на власній дачі, якщо вона в них, звичайно, на той час була. Про те, що таке цілком може бути, свідчить наступний експонат.
Це теж подарунок. І зробила мені його колишній прес-секретар Київського національного університету культури і мистецтв Лариса Савченко. Скам’яніла тригонія, яку пані Лариса з чоловіком виявили, перекидаючи ґрунт на своїй дачній ділянці під Києвом, більша за подаровану Дмитром Малаковим. Як і в попередньому випадку, чудернацький вигляд знахідки врятував її: не піднялася рука шпурнути геть. А тут Лариса Савченко завозила до редакції запрошення на якийсь ювілейний вечір і теж завважила подібність кабінету знайомого журналіста до маленького музею…
А оця «манюня» на фото – зовсім інша історія. З моїм дядьком по матері Михайлом Рибаковим, відомим свого часу журналістом, завідувачем відділення ТАРС на Далекому Сході, автором цікавих книжок, нині, на жаль, покійним, я підтримував теплі і дружні стосунки з самого дитинства. Може, й журналістом став завдяки йому. А ще, мабуть, від нього, вуйка, оця дослідницька жага, оця пристрасть збирача, повага до старовини і маленьких таємниць, захованих у живому і неживому на кожному кроці. Коли дядько помер від серцевого нападу, ледь переступивши 60-річний рубіж, його син Володимир прислав мені з Владивостока посилку – десятків зо три сихоте-алінських сердоліків і сардоніків (напівкоштовний різновид халцедону). І серед них – о, диво! – виявилася оця скам’янілість. Це не тригонія, але теж викопний двостулковий молюск. Дивно, що замість кременю чи якоїсь карбонатної породи тут в ролі заміщувача виявляється чистий, майже ювелірний сердолік.
Що ж, мов той ідальго, дивлюся на «зліпки» прадавнього життя, але згадую не морські подорожі, а конкретних людей, з якими так чи інакше щось пов’язане в житті моєму.