Паралелі Кореневича
У Будинку письменників відбулася презентація книги Леоніда Кореневича «Як по струні безодню… Кілька особистих сторінок до біографії шістдесятництва».
Це – своєрідна збірка 10 статей з передмовою Євгена Гуцала «Коріння Кореневича». За цю книгу Леонід Кореневич 2004 року здобув премію імені Івана Огієнка.
У ній розповідається про участь автора в організації 1956 року в Москві земляцтва українських студентів, у відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку в селі Шешори на Косівщині (Івано-Франківська область), про звільнення того ж Кореневича з «Робітничої газети» за «притуплення політичної пильності». Дізнаємося і про підготовку до видання творів Олеся Бердника та Миколи Ушакова в роки жорсткої цензури. Були й звинувачення автора у націоналізмі, й виклики до КДБ.
Для вечірківців вихід книжки «Як по струні безодню…» – це подвійна радість, оскільки Леонід Кореневич починав свій журналістський шлях саме у «Вечірньому Києві».
У збірці багато цікавих подробиць про Миколу Ушакова, Олеся Бердника, Василя Симоненка, Василя Рубана та інших шістдесятників. Особливо вражає промова автора на вечорі, присвяченому пам’яті Василя Симоненка 16 січня 1965 року: «Василь Симоненко прожив мало. Але ще Сенека сказав, що як байки, так і життя цінується не за «довгість», а за зміст. А змісту Василевого життя кожен з нас може позаздрити. За 29 літ встиг написати дві книжки поезій, дві дитячі казки, книгу новел – і все це високого ґатунку».
«Коли я думаю про Василя Симоненка, – продовжує Леонід Кореневич, – думаю про нашого безсмертного Тараса. Гадаю, що ніхто із присутніх не піддасть сумніву те, що Василь був гідним учнем і послідовником великого Кобзаря. Український народ озброїв Василя талантом, Шевченко навчив його розпоряджатися ним. Скільки поетів – молодих і маститих – клянуться у вірності Тарасові, присвячуючи йому окремі вірші, цикли, ба навіть книги, але нікому не вдалося заспівати голосом Тараса. Бо вони схоплювали зовнішню подібність його голосу, забуваючи про внутрішнє звучання. А Василь Симоненко взяв велику сміливість і великі думи, навчився у Тараса, як розмовляти з серцем читача, як відкривати в океані рідного народу нові, ще ніким незвідані острови. А головне, що взяв Симоненко у Шевченка, – це прометеїзм думки й образу, прометеїзм поетичної дії».