Подвиг одинадцяти борисфенівців
Основна подія двадцять четвертого ігрового дня відбулася на Київщині. Бориспільський «Борисфен», найскромніший з елітних українських колективів, упевнено й беззаперечно взяв гору над флагманською вітчизняною дружиною, що насправді є київським варіантом збірної світу. Сенсаційний успіх новачка вищолігових перегонів знову повернув до національного чемпіонату головну інтригу – чемпіонську.
Але найважливішим наслідком бориспільського дива, як охрестили в Україні ніким не очікуваний підсумок пристоличного протистояння, стало усвідомлення того, що доля нашого футболу воістину в наших руках. І ніхто й ніщо не зарадить йому так, як це спроможні зробити свої герої. Минулої суботи вітчизняні майстри шкіряного м’яча переконали футбольний люд України в тому, що вони нічим не гірші за своїх заморських колег, утримання котрих обходиться нашим клубам (і державі нашій) у десять разів дорожче, ніж тому ж таки «Борисфенові», що сформований виключно з доморощених талантів. І якщо публічна дискусія щодо запровадження ліміту на чужинців потребує й ілюстрації, то ліпшого прикладу, ніж подвиг одинадцяти борисфенівців, відшукати взагалі неможливо.
А найцікавіше, що перемога господарів на стала випадковістю. Вона цілком закономірна: підопічні молодого й маловідомого поки що навіть у рідному краї тренера Рябоконя переграли титулованих динамівців беззаперечно і в усіх компонентах футболу. Можна, звісно, допустити, що Белькевич з компанією завітали до Борисполя в напіввідпускному настрої, а перебудуватися безпосередньо під час гри, наразившись на відчайдушний опір опонентів, уже не змогли. Та це проблеми самого «Динамо», бо якщо футболісти із зірковим статусом вимагають ставитися до них як до професіоналів у всіх аспектах клубної справи, то й до подібних, суто спортивних ситуацій мають бути готовими повсякчас. Як і личить справжнім професіоналам. Однак на практиці часто-густо буває по-іншому: заморські майстри на полі постають в повній красі лише тоді, коли в них складається гра й суперник уже близький до капітуляції; і навпаки, зіштовхнувшись з рішучою протидією – знічуються й поступаються конкурентові шляхом нагору. Показово, що й цього разу найгіршими серед киян були не українці Рева та Яценко, котрі назагал зіграли непогано й боролися до останнього суддівського свистка, а чужинці…
Не вистачило тактичної мудрості й наставникові гостей Михайличенку. Він, як і решта фахівців, не міг не помітити, що господарі, зміцнивши свої позиції на флангах завдяки чисельній перевазі, змусили динамівців оголювати ділянки поля й на центральному напрямку, що «розв’язало руки» бездоганно вишколеному Максимову. Бачив, але нічого не змінив, вважаючи, що проблема тільки в якості виконання попереднього плану. Тож інертного Гіоане замінив Гусєв, але бажаного ефекту це не принесло, бо проти нього, як і раніше проти Гіоане, діяв мобільний борисфенівський дует. І показаво, що й після матчу розгублений Михайличенко цього не зрозумів, продовжуючи наполягати, що «Борисфен» узяв гору над «Динамо» лише завдяки винятковій мотивації.
Натомість Максимов і його колеги промовисто засвідчили, що поспішна відмова від українських ветеранів, як і засилля в нашому чемпіонаті чужинців сумнівної якості, користі вітчизняному футболу не додасть. А творча перемога молодого тренера Рябоконя укотре підтвердила думку про те, що своїми талантами Україна футбольна не обділена і в цей особливо скрутний для її історії час.