Державні діти хочуть до мами і тата
У кожної дитини, яка з’являється на світ Божий, є фізіологічні батько і мати. Однак, на превеликий жаль, не всі вони плекають даних їм Богом діток, як найдорогоцінніший скарб, аби виростити порядну людину, добру зміну. Бо ж подекуди малятам уже у пологових будинках прикріплюють, як камінь на шию принизливий ярличок «сирота». Як прикро, що з кожним роком в Україні дедалі більше таких дітей: покинутих, підкинутих матерями-зозулями, зраджених горе-татусями. Нині їх – понад сто тисяч. Щороку шість тисяч батьків позбавляють права виховувати свою дитину.
Приголомшуюча статистика. Старі люди кажуть, що у післявоєнні роки такого не було. А нині при живих батьках дітей називають сиротами. Алкоголізм, наркоманія, економічна нестабільність у державі роблять свою чорну справу – руйнують сім’ї, а відтак – розлучають дві кровинки. Вдумайтеся тільки: 2002 року в Україні до шкіл-інтернатів було влаштовано 7972 дитини. Іншими словами, цим хлопчикам та дівчаткам згідно з Конституцією України маму й тата замінила держава, а рідним домом для них стала казенна споруда. Але навіть найбагатша, найрозвиненіша країна не здатна приголубити, пожаліти дитину так, як рідні мама й тато. Хоча трапляються і випадки, коли діти ненавидять своїх фізіологічних батьків і тікають від них світ за очі. Ось чому на наших вулицях стільки маленьких безпритульних жебраків – голодних, обірваних, брудних, хворих.
Виходить, що й держава – не така вже й хороша мати, коли таке допускає.
Який вихід з цієї ситуації, чи існує альтернатива школі-інтернату, дитбудинку?
– Ніщо не здатне замінити дитині сім’ю, – наголосила Олександра Лясковська, завідувачка сектором сім’ї демографічної політики Міністерства у справах сім’ї та молоді. – Тому у нас розроблена державна програма розвитку національного усиновлення в Україні. Сімейна форма виховання має великі переваги перед інтернатівською. Це може бути прийомна чи патронатна сім’я, де є обов’язково мама, тато, рідний дім, де дитину люблять, шанують, піклуються про її здоров’я, навчання, дбають про її майбутнє.
В Україні діє «Ліга прийомних дітей», яка є своєрідним місточком, що з’єднує два береги, на яких живуть окремо діти-сироти і батьки, які бажають усиновити їх. Непросто їм перейти цей місточок, аби бути разом.
– Це дуже складний психологічний бар’єр, – зауважила Галина Бевз, психолог цієї організації. – Щоб здолати його, треба затратити багато душевних сил.
Але зрушення вже є і навіть дуже відчутні: із 2000 по 2002 рік громадянами нашої країни усиновлено близько 600 сиріт. І найбільше таких щасливчиків – у західному регіоні. А скільки ще їх чекають цієї довгожданої радісної миті!
Держава стимулює цей процес, хоча існує ще чимало проблем, зокрема недостатньо врегульована фінансова сторона. Подекуди прийомні сім’ї по кілька місяців не отримують грошей, які держава повинна надавати на утримання усиновлених дітей.
Матеріальне забезпечення їх – обов’язок місцевої влади, а бюджети, звісно, не завжди достатньо наповнені. Та попри все, дитина почувається у прийомній сім’ї щасливішою, аніж в інтернаті, навіть якщо у тому казенному домі у неї був кращий одяг чи вона дивилася передачі по «суперовому» телевізору. Фахівці підрахували, що на утримання інтернатівця держава витрачає значно більше коштів, ніж на дитину, яка виховується у будинку сімейного типу. А про його психологічні переваги годі й говорити.
Зростає кількість іноземних громадян, котрі бажають усиновити дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків. За 2000 – 2003 роки вони зігріли серця понад 7000 маленьких українців. Ще 800 іноземних сімей чекають своєї черги. Отже, невдовзі ще кілька тисяч хлопчиків та дівчаток знайдуть собі маму і тата. Щоправда, зростатимуть вони далеко від рідної землі і тішитимуть своїми успіхами не рідну матір і не рідну Україну. Прикро. Але найголовніше, певно, все-таки те, що ці діти, подекуди невиліковно хворі, будуть щасливими, бо їх називатимуть синами і доньками, бо матимуть вони маму і тата – не рідних по крові, але таких рідних по духу і серцю.