Війна у пам’яті, а в серці – мир

Ось уже 59 років, як закінчилася Друга світова війна. Для нашого покоління – це просто історія, а для них – визволителів, тих, хто волею долі залишився в живих – запах пороху та смерті. Спогади про безсонні ночі, крики поранених та стогін вмираючих ще й досі живуть у їхній пам’яті.

Столичні ветерани

Погода була теплою та лагідною, а сонце щедро обдаровувало яскравим промінням. Моїм дороговказом стали сотні маленьких яскравих спалахів – ордени та медалі, що виблискували від кожного дотику сонця на грудях кількох десятків ветеранів. Усі чекали на автобус, що повезе нас місцями бойової слави. Очікування дещо затягувалося, але за цей час вдалося почути багато цікавого та до болі зворушливого. «…Вони загнали всіх до церкви і спалили, спалили живцем! Крики долинали аж до окопів і так сильно, що один солдат навіть оглух! І це правда, а не вигадка!» – ділилася своїми спогадами одна жіночка, яка у «ті часи» партизанила. «Німці палили не всі села, а лише ті, де були партизани, – уточнює інший чоловік, – хіба що то були нещадні есесівці». З іншого боку гурту доносилась розповідь про те, «як брали Берлін». І тут хтось із присутніх показав: «Уявляєте, а оця жінка командувала мінометним взводом!». «І всі ми ще – сила! Разом багато чого робимо: і школи відвідуємо, і «куточки пам’яті» створюємо, одне слово, – зберігаємо історію!» – поділився зі мною голова ради ветеранів мікрорайону «Виноградар» Іван Савченко. Уже й автобус приїхав. Усі зайшли до нього.

Адреса трагедії – Борщів

Під час поїздки розмова продовжилася. Ожила й картина війни. До серця закрадався смуток. Київ залишився позаду. Проминули Бориспіль і кілька сіл. Табличка сповіщала, що ми у Баришівському районі. Колона з п’яти автобусів (інші приєдналися до нас за містом) зупинилася у селищі Борщів.

Похід пам’яті відбувався вдруге. Його ініціаторами стали депутати Київради Георгій Дігам та Володимир Старовойт. Торік столичні ветерани відвідали Букринський плацдарм, нині ж шлях проліг до селища Борщів, що став місцем страшної трагедії, відомої в історії під назвою «Баришівський котел». За інформацією істориків, у вересні 1941 року тут були оточені головні сили 5-ї, 25-ї та 37-ї армій, Київського укріпленого району, народних ополченців, що відійшли на лівий берег Дніпра. Під час битви загинуло 130 тисяч чоловік. Нині ж у межах «Баришівського котла» знаходиться понад 150 братських могил та поховань. Цю битву було програно, але вона заклала фундамент майбутніх перемог.

Гостей зустріли хлібом-сіллю представники Баришівського району. Опісля всі разом вирушили до пам’ятника загиблим захисникам столиці. Там відбувся мітинг за участю керівників району, представників депутатів Київради та дитячих організацій «Перспектива-Виноградар» і «Перспектива-Оболонь». Пам’ять про загиблих вшанували хвилиною мовчання та салютом. До підніжжя пам’ятника лягли гірлянди живих квітів. Із ветеранських долонь у небо дружньо знялася зграя голубів – символу миру та нерозривного зв’язку між поколіннями.

Зустріч зі смертю

Своїми спогадами ділиться свідок баришівської трагедії Тетяна Андріївна. Вона ще й досі не може забути тих страшних подій, які щоразу спливають у її пам’яті. «Я була в 1-му Київському винищувальному батальйоні. 19 вересня ми дійшли до села Борщів. Там нас і оточили німці. Здавалося, що вони повсюду, – зі сльозами на очах почала вона свою розповідь. – Тоді загинуло безліч людей. Було страшно. Але що ми, молоді медсестри, могли вдіяти?». Пані Тетяна розповіла, що з керівного складу в живих тоді залишився лише один комісар. Він і врятував решту батальйону, провівши його через болото. Вцілілі вирішили йти на Полтаву, але розпочався обстріл. У санітарну сумку медсестри Тетяни влучила куля, але дівчину врятував пакет з ватою, у якому вона застрягла. Незабаром наші взяли у полон німця з рацією. Настроїли її на Москву. Левітан сповіщав, що радянські війська, на жаль, залишили Полтаву. Йти вже було нікуди. Кільком зовсім юним санітаркам надали притулок мешканці селища неподалік. Від такої розповіді по тілу «повзали мурашки» і в спекотний день обдало холодом, а очі присутніх наповнилися сльозами…

 У «зоні голубих туманів»

По завершенню мітингу автоколона рушила до табору відпочинку у «зону голубих туманів». Там на гостей чекала польова кухня із солдатською кашею та фронтовими «ста грамами».

Сумні спогади змінив веселий переможний настрій. Скуштувавши каші, учасники походу разом із самодіяльним колективом Баришівського будинку культури почали концерт. Трохи поспівавши, ветерани під музику духового оркестру Академії МВС закружляли в танці. Дивлячись на них, ніколи б не подумала, що вони пройшли війну. А жінки, незважаючи на вік, ще й досі гарні.

36 тисяч солдатських ременів

Голова ради ветеранів мікрорайону «Виноградар», полковник у відставці Іван Савченко розповів мені, що почав воювати в 43-му, на Курській дузі. Тоді, ще будучи 18-річним рядовим, він на двох конях «таскав» 45-міліметрову гармату. У 41-му він разом з односельцями з рідного Краснопілля Сумської області евакуювався на схід. Колгоспну худобу гнали аж до Волги і зупинилися в місті Енгельсі. Іван Якович пішов працювати на фабрику, де шили солдатську амуніцію. «На моєму рахунку аж 36 тисяч солдатських ременів!», – поділився він зі мною. У серпні 43-го протитанковий полк, до якого належав тоді Іван Савченко, дійшов до станції Баромля. Саме тут його було поранено. У тілі застрягло чотирнадцять осколків, кілька з них ще й донині нагадують про той день. Згодом – штурмовий батальйон та розмінування місцевості. Потім – запасний полк. А в 44-му – фронтова 197-та артилерійська бригада. Пройшли Білорусію. Брав участь у форсуванні Одера. Там отримав першу медаль «За бойові заслуги». Велику Перемогу зустрів під Прагою. Минули роки, і після кількох вищих навчальних закладів Іван Савченко завершив свою кар’єру старшим викладачем військової кафедри Київського інженерно-будівельного інституту. Нині ж ветеран береже історію та гуртує наших захисників.