Промені сонця в пітьмі

Виповнилося 120 років школі-інтернату №5 імені Якова Батюка для незрячих дітей. На ювілеї серед почесних гостей можна було бачити і колишніх вихованців, які мешкають в усіх куточках України. Дорослі, поважні люди з трепетом в серці знову ступали на поріг рідної школи, в стінах якої минули дитячі роки. Багато колишніх учнів цього закладу досягли неабияких успіхів у житті, стали відомими вченими, фахівцями і просто добрими людьми. Секрет успішності криється, мабуть, не лише в спеціально розроблених програмах для навчання незрячих дітей, а й в тому, що тут вчать перемагати життєві труднощі, не коритися важкій долі, а почуватися гідною людиною...

А всі кольори світу… відчувають

Нині в школі навчається 154 учні із 7 областей України. Класи невеликі – по 5-10 дітей. Найперше, що вражає, коли переступаєш поріг цього закладу, – розмальовані дивними квітами та казковими сюжетами стіни, а в усіх дверях вставлене кольорове скло. Це так не схоже на сірі й невиразні інтер’єри багатьох загальноосвітніх районних шкіл. Мимоволі ловиш себе на лукавій думці: «Невже незрячим не все одно, якого кольору стіни в класі?»

– Діти переважно тут проводять свій час, то чому ж мають сидіти в похмурих стінах? – розвіяла всі сумніви директор Людмила Сергіївна Коваль. – Незрячі хоч і не бачать світла, зате відчувають кольори. Серед наших вихованців багато талановитих дітей, які від природи мають витончений художній смак, відчуття прекрасного. Як кажуть, доля обділила можливістю бачити навколишній світ, зате обдарувала чутливими серцями, унікальною пам’яттю. Тому нам не байдуже, яка обстановка їх оточує, тож намагаємось зробити її якомога яскравішою. Хоча через брак коштів це не завжди і вдається, – зітхнула директор.

Справжньою окрасою школи тут вважають зимовий сад. Чимала кімната на першому поверсі потопає в зелені тропічних рослин та квітів. Предметом особливої гордості є фонтан. Гарно тут відпочивати під заспокійливе дзюрчання води...

– Цю красу подарувала нам одна благодійна організація, – хваляться працівники.

І вірші писати, і борщ варити...

Викладачі школи-інтернату №5 вважають, що серед вихованців немає жодного, який не володіє хоч якимось талантом чи здібністю до творчості.

Учениця 12-го класу Аліна Куст – справжня красуня, пише вірші, сповнені світла і любові до життя. А ще дівчина робить з бісеру справжні художні витвори. Вироби зовсім мініатюрні, вміло дібрані кольори... Брошки, золота рибка, русалочка, пучечок суниць з бісеру зроблені руками дівчини, яка ніколи не бачила, який вигляд має усе це насправді.

– Наші дівчата і плетуть, і шиють, і вишивають, – розповідає учитель праці Людмила Ровова і показує чудово вишиті рушники, серветки, скатертини. – Ось які гарні речі плете Галя Потьомкіна. У дівчини золоті руки...

– А як же вони підбирають кольори?

– Я їм підказую, яку нитку потрібно брати...

– Звичайно, мати талант до малювання, поезії чи науки – добре, – каже пані Людмила. – Але найперше не завадить набути елементарних побутових навичок. Адже всі вони стануть ще й господинями, дружинами, матерями, тому треба вміти пришити ґудзик, сплести дитині шкарпетки, випрасувати чоловікові сорочку та зварити борщ.

В одній із майстерень кілька дівчаток вчаться шити на спеціальних картонках, у сусідній – хлопці вистукують молотками. Незрячі діти виготовляють різні деталі з дерева на замовлення УТОС.

Ніна любить квіти та пісні

До сліз зворушила історія Ніни Шерстюк з Полтавщини. Її дитячі роки минали не лише в цілковитій темряві, а й без материнської ласки, сімейного тепла та уваги. Ніна – з неблагополучної сім’ї, мати пиячить. Та доля таки змилостивилася над нещасною дитиною. Якось сім’я військового з Києва купила хату в Ніниному селі. Нова сусідка Антоніна Шпурик відразу запримітила сліпу дівчинку, що жила в жахливих умовах. Незабаром вона, як кажуть, прикипіла до Ніни всім серцем. Оформила опікунство, привезла до столиці, влаштувала до школи. Відтепер Ніна вважає родину Шпуриків з Троєщини своєю новою сім’єю. Дівчинка проводить з ними всі свята, вихідні та канікули.

...Ніна старанно водить пальцями по випуклій азбуці Брайля, ворушить губами. Нелегка задача...

– Ти любиш математику?

– Найбільше люблю вирощувати квіти, – відповідає дівчинка. – Дуже подобаються рожеві тюльпани і чорнобривці. Вони такі ніжні... Захоплююся віршами Лесі Українки, а ще я люблю співати, знаю багато пісень. Мрію стати співачкою, як Діана Гурцька, або вихователькою, – ділиться Ніна планами на майбутнє.

Щодо майбутнього, то у багатьох вихованців воно вже визначене.

Донедавна школа-інтернат була восьмирічкою, але завдяки піклуванню міської влади нині тут отримують не лише повну середню освіту, а й професію масажиста та оператора комп’ютерного набору. Для випускників школи-інтернату відкриті двері багатьох вузів. Зокрема, Вищої медичної школи, університету «Україна». Проте незрячим дипломованим спеціалістам влаштуватися на роботу майже неможливо. Можуть без проблем працевлаштуватися ті, хто закінчує факультет дефектології педуніверситету імені Драгоманова. Загалом же, за словами працівників, нині гостро відчувається нестача кадрів в спеціальних навчальних закладах. Адже молодь не хоче працювати за мізерну зарплатню.

На рушниках вишивають свої імена

У шкільному музеї відображено всю історію 120-річного життя школи. Кожен експонат відкриває свою сторінку. Пожовтілий від часу указ, підписаний імператрицею Марією Олександрівною, про заснування першого в Україні богоугодного закладу для незрячих дітей. Безліч фотографій позаминулого століття, на яких учні школи та вчителі. А ще на стінах виграють барвами рушники.

– Кожний випускний клас дарує на пам’ять школі рушник, а на ньому вишиті імена випускників, – розповідає завідувачка музею Віра Тишкевич. – Багато наших колишніх учнів стали знаменитими, відомими спеціалістами, вченими. Торік, приміром, закінчив школу обдарований музикант Богдан Хижняк. Ян Табачник подарував талановитому юнаку акордеон. До того ж у нас вчилися і дід, і батько Богдана. Сліпота, на жаль, передавалася в їхньому роду по чоловічій лінії. Володимир Хижняк – батько – написав історію нашої школи, – Віра Володимирівна демонструє товстий фоліант. – А це журнал «Школяр», видрукуваний азбукою Брайля. Його редагує колишня наша вихованка Наталія Рогозна...

Вчився тут відомий історик Леонід Зелінський, який попри незрячість, закінчив вуз, самотужки вивчив латинь та давньогрецьку, щоб читати стародавні манускрипти, і став наймолодшим ученим серед незрячих. Тут пишаються також і іншим своїм вихованцем Сергієм Васіним, чемпіоном з шахів міжнародного класу, що створив шахматну асоціацію незрячих України. Перші уроки математики отримав тут і доктор математичних наук Віталій Клименко. Мешкає в Севастополі доктор філософських наук Анатолій Глушак. У багатьох куточках світу слухали спів сліпого бандуриста Павла Супруна. А бандура Павла Чемерського – нині серед експонатів Музею народних інструментів Києво-Печерської лаври. Він грав на всіх інструментах. Чемерський разом з незрячою дружиною народили та виховали 10 дітей...