Чисто там, де гарно метуть
Щоб стати двірником, не треба закінчувати університет. Свого часу батьки лякали цією непрестижною роботою ледачих дітей: «Не хочеш вчитися – будеш асфальт підмітати». Нині ж з-поміж двірників можна зустріти й дипломованих спеціалістів. Та суть не в дипломі – скоріше в тому, як людина ставиться до своєї роботи і як її старання оцінюють оточуючі. Я поцікавилася в киян, чи знають вони своїх двірників і чи задоволені їхньою роботою? Ось що вони відповіли:
Марія Олександрівна (Нивки): «Начебто непогано прибирає. Як звати – не скажу, бо вона недавно працює в нашому дворі. До неї був двірник – не доведи Господи! Тижнями сміття не вивозили, у вітряну погоду прилеглі вулиці перетворювалися на паперово-целофанові звалища».
Валерій (Борщагівка): «Ніби й старається наша прибиральниця, а порядку немає. У дворі ще по-божому. А що діється в під’їздах?.. Знизу доверху східці засипані лушпинням з насіння, стіни обписані нецензурщиною, що соромно самому стає, коли йду з дітьми чи дружиною. На східцях тусується вечорами молодь: гітара дзвенить, пісні співають, спиртне розпивають. Ми лаємо хлопців та дівчат. А куди їм подітися?»
Людмила Іванівна (Оболонь): «Як звати двірника – не знаю, та й не маю охоти з нею знайомитися, бо з вигляду вона якась дуже похнюплена і неохайна. Через те, мабуть, і подвір’я наше таке ж – непривітне. Баки переповнені сміттям, у під’їздах завжди бруд, бо ніхто не підмітає східців». Інна Тарасівна (Сирець): «Дуже гарна у нас двірничка. Зоєю звати. На світанку, певно, встає, бо о 8-й годині вже подвір’я чистеньке. Бачила не раз, як син-школяр їй допомагав».
«Віник у її руках танцює»
Та ще й як вправно: у кожен куточок зазирне, кожну смітинку прибере. Мешканці будинку 2/6, що на вулиці Якіра радіють з того, що їхнє подвір’я завжди прибране. А минулої суботи в багатьох дух перехопило від подиву.
– Стала я на поріг під’їзду, – розповідає Ганна Георгіївна, яка мешкає в 92-й квартирі, – й розгубилася: подвір’я сяє всіма кольорами веселки. Ніби чарівник із пензлем тут побував. Дерева обкопані, газони засіяні травою, розбито клумби. А який спортивний майданчик, яка дитяча гірка! Це наша Ліда так постаралася. Ото вже трудівниця! Віник у її руках ніби танцює.
Лідія Степанівна Савченко порядкує тут уже дев’ять років.
– Я ніколи не думала, що буду двірником, – розповідає стиха. – Так склалися життєві обставини. Комусь треба дітей вчити, комусь хворих лікувати, а мені – подвір’я підмітати. Якщо мешканці будинку задоволені моєю роботою, то я з того тільки тішуся.
А як же не бути задоволеними: виходять вранці у двір, а він аж блищить. Чи то сніжна зима, чи то дощовита осінь, чи спекотне літо – завжди порядок. Відколи у дворі господарює Ліда, він вважається зразковим.
– Посіяла траву на газонах, – веде далі Лідія Степанівна, – незабаром зазеленіє, гарно буде. Хотіла б ще й квіти посадити, та тут завжди затінок – не цвістимуть. Зробила клумбу невеличку, чорнобривців посаджу. Це улюблені квіти моєї мами.
Чи не щонеділі Ліда їздить до неї в село, на Житомирщину. Треба допомогти по господарству та й сумує за сільськими краєвидами, дарма що в столиці вже понад двадцять років. Одразу після закінчення школи подалася до Києва. Думала заробити грошей, стати на ноги, а тоді й вчитися кудись піти. Та не так сталося, як гадалося. Влаштувалася мотальницею на бавовняно-прядильну фабрику. Невдовзі зустріла Сашу – побралися, а ще трохи й донечка Іринка знайшлася. Вісімнадцять років жили в гуртожитку, чекали на квартиру – і все даремно. Отож вирішили з чоловіком іти працювати в жек, де обіцяли за рік-другий надати житло. Працьовиту жінку невдовзі призначили бригадиром двірників.
– Як отримали однокімнатну квартиру, – не приховує радості жінка, – у мене неначе крила виросли. Я ладна була гори звернути. І тепер нітрохи не шкодую, що взяла до рук мітлу. Мою роботу люди цінують і мене поважають.
Двірника Ліду (прізвище її не всі знають) шанують і високоповажні особи, а їх достатньо мешкає в цьому будинку, і пенсіонери, і діти. Кожен обов’язково привітається. А народний депутат Верховної Ради Іван Бокий принагідно поцікавиться здоров’ям, жеківськими справами, руку потисне, тому вона не забуває й про манікюр. Ліда по пам’яті скаже, хто в якій квартирі мешкає, у кого якої марки авто чи якої породи собака – одне слово, у курсі всіх справ.
– Мамо, а ти ще забула розповісти про Подяки від мера міста, – нагадала їй красуня-доня Ірина, яка із золотою медаллю закінчила школу й нині навчається в економічному вузі.
– Та годі тобі, – зашарілася Ліда, – кому це потрібно.
Та Іра все ж дістала із шафи її нагороди – два іменні годинники, численні Подяки від міської держадміністрації, жеку. Донька пишається мамою – і це так зворушливо. Бо ж, хоч би як там було, а все-таки людина прикрашає свою професію, а не навпаки.