«Піддубний у спідниці»

Похвалитися такою кількістю золотих нагород, такою зірковою кар’єрою, тим паче – в такому молодому віці можуть одиниці. Ірина Мельник – одна з них. У кар’єрі 22-річної українки залишилася одна непідкорена вершина – олімпійська. Щойно наша героїня повернулася зі Швеції, де стала й чемпіонкою Європи…

Нереалізований потенціал

У дитинстві Іра мріяла танцювати та співати. П’ять років вона навчалася в музичній школі, де опановувала гру на скрипці й фортепіано. А до кар’єри спорстменки дівчина навернулася вже чотирнадцятирічною. Щоправда, ще першокласницею займалася спортивною гімнастикою. Але з ярликом «неперспективна» залишила секцію. Потім грала в шахи. Але й це захоплення виявилося непостійним. Більшість Іриних друзів, як і рідний брат, до речі, подалися до секції вільної боротьби. Майбутня чемпіонка вирішила спробувати й себе в цьому виді спорту.

– Після шкільних уроків я завжди потрапляла в якісь халепи. Зрозуміла: таки треба чимось себе зайняти, – каже Іра.
Але перше тренування Ірі дуже не сподобалося. Вона навіть подумала, що боротьба – не для неї. Проте вибору не було…
– Я й досі шкодую, що не закінчила музичної школи. Забракло наполегливості. Либонь, усвідомлення цього допомогло в боротьбі. Коли знову потрапила до спортзалу, твердо вирішила: йтиму до кінця.

 А працювати над собою доводилося дуже багато. Дівчині не все вдавалося, тим паче – швидко й одразу. Тренувалася двічі на день, плюс – ранкова зарядка. Інколи тато як тренер (у минулому – також борець) змушував доньку працювати на килимі навіть після завершення занять.

Мельник постійно тренувалася з хлопцями. Це допомагало шліфувати техніку борцівських прийомів. Ірі знадобилося півтора року для того, щоб «втягнутися» в спорт вищих досягнень. Але зійти на п’єдестал пошани довго не таланило.

– Я дуже старалася, проте ніяк не могла виграти бодай одного турніру, – пригадує атлетка. – Нарешті, коли стала чемпіонкою світу серед кадеток, я зрозуміла, що винагороди за сумлінність і працю неодмінно прийдуть.

Поки що Ірина задоволена життєвим вибором. Хоча й вважає, що танці та музика значно привабливіші за боротьбу.

Найважче було повернутися

Перед будь-яким турніром Іра дуже хвилюється.

– Звичайно, це не страх. Просто я мрію про перемогу, а почуття відповідальності дещо сковує.

До кожного старту вона підходить з великою відповідальністю. Виснажливі тренування додають їй упевненості на килимі. Коли в Англії львів’янка виграла кадетську світову першість (а то були найперші в історії жіночої боротьби змагання в цій номінації), їй було набагато важче морально, ніж фізично. Тоді Мельник мала сімох суперниць. Зате 2003 року на чемпіонаті світу їй довелося змагатись аж з 29 спортсменками!

– Рік у рік рівень підготовки спортсменок зростає. Вигравати нині складніше, ніж торік. І неймовірно складніше – ніж кілька років тому.

Але всі турніри по-своєму яскраві та важкі. Найприємніші спогади – про чемпіонати світу 2001 та 2003 років. На них Іра отримала спеціальні кубки як найкраща в світі.

– То було виняткове визнання. Я плакала від щастя, стоячи на п’єдесталі пошани. Не могла повірити, що після річної перерви мені вдалося знову здобути титул чемпіонки.

2002 рік «випав» з Іриної кар’єри. Причина банальна: травма й операція меніску на лівому коліні. Але вимушений тайм-аут Мельник взяла ще й з особистих причин, про які не любить поширюватись.

Однак, навіть не виїжджаючи на старти, спартаківка продовжувала працювати в спортивному залі. Лише місяць вона не була там, чекаючи, доки загоїться коліно.

Перші післяреабілітаційні змагання проходили в російському Красноярську. То був турнір пам’яті Івана Яригіна, один із етапів серії Гран-прі. І вже першу сутичку Ірина програла американці Патрисії Міранді. Перемога в наступному поєдинку – над господаркою килима Лілією Каскараковою – не допомогла Мельник вийти до наступного кола змагань.

– Психологічно було дуже тяжко. Це й не дивно, бо найважчим завжди є повернення. Та мені вдалося мобілізувати фізичні й духовні сили. І всі старти року, в яких брала участь після російського, я виграла.

Не віддати жодного шансу

Майже на кожному турнірі судді засуджують українку. Ні, це не означає, що вони відбирають у неї перемогу. Рефері просто не «помічають» прийому чи суб’єктивно оцінюють його складність.

– Замість двох-трьох балів мені зараховують один. Або взагалі жодного, – скаржиться атлетка. – І це не поодинокі випадки.
Багато наших спортсменів програють саме «завдяки» арбітрам. Тому й Іра робить усе для того, щоб не дати суперницям жодного шансу. Навіть з допомогою рефері.

– Тренери постійно нагадують, що треба вміти боротися не лише з опонентками, а й із суддями. Якщо покладеш суперницю на лопатки, то й суддівська бригада їй уже нічим не зарадить. А якщо суперництво, як-то кажуть, уперте, то звинувачувати в усьому варто хіба що саму себе. Перемогу треба здобувати переконливо.

Саме таким, однозначним і безапеляційним, намагається зробити кожен свій вихід на борцівський килим і наша чемпіонка.
Їдучи минулого року до Штатів на світову першість, львів’янка місця собі не знаходила, думаючи про суддівство. Тим паче, що конкуренткою була господарка турніру.

– Хоча на титул претендувала й американка, рішення рефері виявилися справедливими й об’єктивними. Я була, чесно кажучи, приємно здивованою, – зізнається Ірина.

Незважаючи на те, що на килимі точиться запекла боротьба, заборонених прийомів проти спартаківки ніхто не застосовує. Проте Іра вважає, що раніше стосунки між конкурентками були значно теплішими, ніж зараз.

– У кожної з них я хочу виграти, тому й намагаюся обмежити спілкування. Але з дівчатами, що виступають в інших вагових категоріях, я товаришую. Найбільш приязні взаємини з росіянками. Ми навіть телефонуємо одна одній доволі часто.
Раніше найулюбленішим борцівським прийомом у Мельник була «вертушка», тобто кидок за руку. На нього, немов на гачок, попадалося багато суперниць. Однак, як стверджує атлетка, будувати тактику бою на одному прийомі не можна. Тому й Ірина постійно оновлює тактичний арсенал. Хоча це, звісно, нелегко. Проте недарма саме Мельник величають «Піддубним у спідниці».

Головний «забобон» – гарна підготовка

Борцівську майстерність Ірина вдосконалює у львівському спортивному інтернаті, де навчається на другому курсі. Примушувати її працювати не доводиться. Дівчина сама розуміє, що спорт для неї – життєво важлива справа.

На змаганнях, коли спортсмен зазнає тиску з усіх сторін, львів’янці дуже важко зосередитися, взяти емоції під контроль. Тому й сварка в такому стані – річ буденна. Проте серйозних нервових стресів досі не траплялося.

На борцівському килимі Мельник не раз доводилося мірятися силами з хлопцями. Колись, ще в юнацькі роки, Іра навіть виграла два відкритих обласних турніри.

– То були старти невисокого рівня, – пригадує чемпіонка. – І виступали там недостатньо навчені новачки. А взагалі, в мене  й гадки не було, щоб боротися зі справді сильним спортсменом – чоловіком.

З дівчатами на тренуваннях спартаківка бореться нечасто. Переважно спаринг-партнерами виступають хлопці.

– Коли кладеш на лопатки мужчину, отримуєш море задоволення. Проте в площину самовпевненого бахвальства це не переходить, – по-спортивному запевняє львів’янка.

Усі фінансові труднощі атлетки вирішують товариство «Спартак» і обласні спорткомітети Львова та Хмельницького. Чемпіонка має намір поновитися ще і в «Динамо», з якого звільнилася під час річної паузи у виступах.

– Але найбільше мені допомагає Держкомспорт, – говорить Ірина. – Зараз, коли жіноча вільна боротьба внесена до олімпійської програми, держава почала по-справжньому піклуватися і про цей вид спорту.

За словами чемпіонки, підтримувати потрібну вагу їй нелегко. Ірі потрібно гідно харчуватися, щоб бути сильною. Та ближче до змагань дівчині доводиться дотримуватися суворої дієти, щоб позбутися зайвих кілограмів. Інколи на це вистачає тижня, проте буває, що й цілого місяця мало.

Раніше в українки були талісмани, всілякі забобони. Наприклад, вона ніколи не поверталася, якщо щось забула. Але на чемпіонаті світу 2001 року Мельник все-таки повернулася за дрібничкою… І виграла найважливішу сутичку в росіянки, якій програла на чемпіонаті Європи. Відтоді головний «забобон» для неї – повноцінне тренування.
А спортивний взірець для спартаківки – японка Сакамото Хітоши.

– Пригадую, на чемпіонатах світу вона виграла в усіх, не надавши суперницям жодного шансу.

Під жовто-блакитним стягом

Кожну свою перемогу спартаківка святкує вдома, в родинному колі, а також з друзями. Святковий стіл – обов’язковий ритуал. Більшість часу Мельник проводить в інтернаті. Тому майже всі її подружки – спортсменки.

Місяців зо два тому товариство «Спартак» нагороджувало своїх найкращих атлетів. У колі вибраних опинилася й Ірина. Дівчата вишукано зодяглися, нафарбувалися, подбали про сучасне взуття… От тільки з висотою підборів дещо переборщили. Кожний крок давався з муками. Тому після свята замовили таксі. Та водій відмовився везти аж вісьмох дівчат – навіть за більшу, ніж зазвичай, плату. На щастя, його колега виявився гостиннішим.

– Ми щільненько, проте «завантажилися» в авто, – посміхається чемпіонка. – Сиділи одна в одної на руках. Справжнісінька комедія!..

За Ірининими словами, вона кмітлива і рішуча. Проте в дрібницях (наприклад, що зодягти або купити) їй обов’язково потрібна чиясь порада.

Вибираючись на турніри, чи повертаючись з них, Іра завжди співає. Інші дівчата не стримуються й допомагають їй. Проте солістка – Ірина Мельник.

– Я й досі люблю танці, – з ностальгією каже львів’янка. – Проте не скажу, що вмію танцювати аж надто гарно.

Прогнати сум атлетці допомагає та ж таки музика, а ще – рідні та близькі люди. На інші заняття, крім боротьби, в Іри не вистачає ні часу, ні фізичних сил.

Рік тому сім’я Мельників перебралася до власного будинку. Але в ньому й досі триває ремонт, тому місце для медалей (яких уже більше двох десятків) і кубків ще не визначене.
Кілька днів тому Мельник «озолотилася» на континентальному чемпіонаті в Швеції. Але найголовніший старт Ірини ще попереду. Жіноча вільна боротьба – молодий вид спорту. Цього року його вперше включили до олімпійської програми.
Стати олімпійською чемпіонкою дівчина мріє ще зі свого найпершого тренування.

– Мені завжди кортить бути найкращою, сильнішою за інших. Я – лідер за характером.

Зізнатися про мрії та бажання Іра не наважується, бо для неї це сокровенне: «Боюся злякати удачу». Хоча й не приховує, що всі спортивні помисли пов’язані з Афінами.

– Коли піднімається жовто-блакитний прапор, мені навіть дух захоплює. Радію, що він майорить найвище. Ще радісніше від того, що на вершині п’єдесталу – я. І всі думки тоді лише про те, як довго я цього чекала…