Авторка детективів, ділова жінка і «неправильна мама»
– Ірен, у вашій особі маємо дуже цікаву постать, яка, начебто, «обіймає» непоєднувані світи культури української та російської в Україні. Ви – чудова російська поетеса і цікавий український прозаїк. Зрештою, навіть у вашій детективній прозі ви виступаєте як популяризатор української поезії, ненав’язливо цитуючи її. І на сторінках російськомовного глянцевого журналу також намагаєтеся подати цікаві постаті діячів саме української (хай буде – й україномовної) культури. Як вам у такій ролі? Чи не почуваєтеся іноді «своєю серед чужих і чужою серед своїх»?
– Маю від цієї «ролі» тільки одну незручність, але вона – внутрішня, психологічна. Я її називаю «мовною перебивкою». Тобто мені доводиться по кілька разів на день, а то й на годину, переходити з однієї мови на іншу. Але це непоганий тренінг для мозку. А от щодо «чужої серед своїх» чи навпаки... Мабуть, відповідь буде дуже простою: у країні, в якій я живу і яку люблю, я не буду (та й часу немає!) «полювати на відьом» та розподіляти людей на «своїх» і «чужих» за мовними чи національними ознаками. «Чужими» для мене можуть бути тільки негідники, крадії, злочинці, непрофесіонали, невігласи. А те, що я непогано володію двома мовами, означає, що мені як журналісту нема чого боятися, якщо глянцеві журнали стануть україномовними. Я, до речі, не проти.
– Знаю вас іще як різнобічно обдаровану людину: свого часу вразили ваші графічні роботи, нині вишиваєте бісером, пишете не лише «дорослу» прозу, а й казки. Як усе це поєднуєте – та ще й разом із роботою головного редактора (клопіт неабиякий!)? Коли працюєте на себе?
– Людина завжди працює на себе, навіть коли виконує якусь нудну або не дуже приємну роботу. Можна, наприклад, копати й думати про... афоризми Блеза Паскаля. І тоді ви теж працюватимете для себе.
А щодо конкретного часу – вишиваю чи малюю, коли дивлюся телевізор, придумую сюжети, коли їду в метро. Написати оповідання можу годин за дві. Причому мені не заважатиме гомін, нагальні проблеми і різні робочі моменти. Мабуть, це особливість моєї психіки. Я більше стомлююся, коли нічого не роблю. От у такі моменти беруся за якусь нову справу. Так було і з вишиванням бісером, і зі створюванням колажів тощо. Узагалі, усі мої різноманітні хобі для мене – звичайнісінька психотерапія. І не більше. А те, що вони подобаються людям і потрапляють на обкладинки книжок (наприклад, наукової книги відомого мовознавця Лариси Масенко «Мова і політика», яка вже витримала друге видання, есеїв Оксани Соловей чи книжки Леся Танюка) – то велика радість і доказ того, що будь-яке захоплення «для себе» може мати резонанс.
– Часто двом під одним дахом важко знайти спільну мову. А ще коли ті двоє – творчі люди... Ваш чоловік – поет Ігор Римарук. Чи літературні теми допомагають знайти спільну мову?
– Гадаю, що великий плюс у стосунках двох, як ви сказали, творчих людей – те, що вони можуть абстрагуватися від «літературних тем». Бо в їхньому житті й без того вистачає літератури. Принаймні, ми з чоловіком ніколи не ведемо суто літературних розмов. А смаки в нас були однакові від самого початку. Якби було інакше, навряд чи ми були б і досі разом.
– Ваші перші прозові романи – детективні, а останній за часом твір, надрукований у журналі «Сучасність», «Ранковий прибиральник» – для серйозного, а не масового читача. Як бачите свій подальший творчий шлях?
– Є два варіанти. Оптимістичний і песимістичний. З якого почати?
– З першого!
– Отже, оптимістичний. Він полягає в тому, що якийсь добрий продюсер прочитає «Ранкового прибиральника» і зрозуміє, що за цим романом можна зняти гарний і навіть екзотичний фільм. А я писатиму до нього сценарій. Або той же продюсер захоче зняти перший український трилер за всіма законами жанру й візьме до рук «Мерців» чи «Ескорт...». Не дивуйтеся, що кажу не про літературу, а про кіно – мене зараз дуже приваблює ідея написати сценарій до фільму. Бачу навіть розкадровку...
Песимістичний – такий. Українське книговидання як бізнес перестає існувати через драконівські закони можновладців. У мене не виходить третій детектив «Є лише спокій» – лежить у видавництві «Кальварія», не будуть надруковані окремими книгами романи, що вийшли в періодиці. Я перекладаю все, що написала (а це загалом шість романів) російською мовою і пропоную їх московським чи пітерським видавництвам, які зараз охоче приймають рукописи. Тільки це буде, як кажуть, зовсім інша історія... Вона мене не дуже приваблює, але я не вважаю, що треба писати «в шухляду» – для цього життя занадто коротке.
– Що, крім писання, вабить вас найдужче? Мандри? Читання? Приготування делікатесів? Обновки?
– Однозначно: мандри. Я взагалі вважаю, що гроші треба витрачати тільки на подорожі, жодна покупка – меблі чи пральні машини – не варта квитка в «далекі країни»! До речі, це не означає, що треба їхати на Канари. Моя найбільша мрія, яку я обов’язково здійсню, – подорож Західною Україною.
– Чи маєте у вашій доньці вдячну читачку? Що зміцнює стосунки, коли не секрет?
– Колись давно, після прочитання спогадів Аріадни Ефрон, я записала у своєму щоденнику: «Найкращий твір Марини Цвєтаєвої – її донька Аріадна, але Марина цього так і не зрозуміла...» Для мене донька завжди на особливому місці. Вона і перший читач, і друг, і порадник. А я, за її словами, «неправильна мама», яка в душі й досі залишається дитиною.