Мама Толя

Тисячі так званих соціальних сиріт – це розплата українського суспільства за те, що воно дозволило себе спочатку пограбувати, а потім принизити злиднями і бідністю. А злидні, як відомо, нікого не ушляхетнюють. Навпаки, як і незчисленне багатство, занижують поріг моральної відповідальності, штовхають людину до прірви вседозволеності та деградації. Нині маємо сотні вихованих по інтернатах матерів-зозуль, які не мають поняття про родину, як основу суспільства, а завтра матимемо ціле асоціальне покоління, що виросло на смітниках та в каналізаційних люках. Це з одного боку. А з другого, за рівнем свідомості, патріотизму ці нещасні навряд чи відрізнятимуться від нащадків українських «крутих» і олігархів, виплеканих по приватних елітних школах Європи та Америки.

Наша історія – не вигадка. Однак її сумна унікальність усе-таки вселяє надію, що ми, як люди і суспільство, не зовсім пропащі.

Наречена вже була при надії

Тепер Ганні Миколаївні здається, що в трагедії сина винна вона, бо не треба, не треба було їй давати згоду на одруження з дівчиною без роду-племені, тож, напевно, з поганою спадковістю, та ще й із поганою вдачею, як зізнавався сам Анатолій. Але ж Ганна добра – пошкодувала Настю, бо сирота, вихованка школи-інтернату, який недавно відкрили в їхньому селищі. Познайомився Толя з нею, певно, на дискотеці в парку, а де ж іще нині знайомиться молодь. Добрі кумасі одразу ж і попередили Ганну, мовляв, дивись, інтернатську скоро приведе на твою голову... Сама ж знаєш, які вони важкі ті сироти...
Ганна Миколаївна, якийсь час працювала прибиральницею в інтернаті, а тому й сама все розуміла. Але що мала робити? Напевно, така доля в її сина. Та й дівчини було шкода. Може, думала, обживеться в сім’ї, вилюдніє, подобрішає. Бо ж що вона, бідна, бачила у своєму житті? Кожен на її місці озвірів би. Головне, щоб не наркоманка чи алкоголічка. А характер... якщо одне одного покохають, то й порозуміння буде...

Щоправда, не дуже веселим був і Толя, коли повідомляв мамі про одруження. Певно, сам не сподівався, що так скоро доведеться завести сім’ю. Адже сам ще на ноги не став, лиш технікум закінчив, та й наречена – без професії і роботи. Але... діло молоде, мабуть, треба гріх прикривати.

І справді, Ганна Миколаївна, як у воду дивилася. Коли Толя привів наречену на оглядини, помітила, що скоро, дуже скоро їй доведеться внуків колисати. Але ж яка любляча мама не хоче щасливою бабусею стати! Натомість майбутня невістка була похмура, непривітна, раз по раз огризалася на Толину увагу. «Видно, тяжко дитя носить», – виправдовувала Настю Ганна Миколаївна. – Бо ж сама ще дитя, організм не зміцнів, не дозрів для материнства. Он яка худенька, аж синя. Певно, від недоїдання».

Тож першим рішенням Ганни Миколаївни було, щоб Настя ще до весілля перебиралася до них, від’їдалася та готувалася до пологів.

– Чи була ти в лікарів, чи показувалася, доню? – спитала в невістки.

Але та лиш буркнула:

– Нащо вони мені...

– Та ти що?! – злякалася свекруха. – Треба йти! Зоставайся, завтра ж і підемо. Треба ж на облік стати!

Сама Ганна Миколаївна не дуже вже сподівалася на медицину, але невістку майже силоміць до гінеколога завела. І добре зробила, бо та стільки наговорила: і таз вузький, і анемія, і плід великий... Але найбільше засмутило Ганну те, що, лікарка, оглянувши руки невістки, спитала суворо:

– Колешся чи кололася? Покинь, дівчино, бо біда з дитиною буде.

Настя у відповідь зло буркнула, що «покинула давно». Ганна ж спокій втратила. Хоча, хвилюючись за майбутнього онука, оточила невістку увагою і турботою. Вона пильнувала, щоб Настя тією бідою не займалася. Нічого підозрілого не помітивши, заспокоїлась, і не брала до голови, коли та у відповідь лиш бурмотіла щось та злилася. Тільки раз Настя повеселішала, коли Толик повів її до загсу шлюб зареєструвати. Ганна Миколаївна настояла, аби дитина народилася у шлюбі.

Від сина відмовилася…

А через місяць після скромного весілля Настю відвезли до пологового будинку. Свекрусі довелося побігати та потицяти гроші у кожну жменю – від санітарки до лікаря. Готова була останнє віддати, аби тільки благополучно розродилася невістка.

Тільки через тиждень їм повідомили, що хлопчик народився тяжко хворим, з діагнозом – дитячий церебральний параліч. Ганна Миколаївна не повірила:

– Звідки вам знати? Воно ще ж мале, може якраз переросте...

Але з кожним днем надія згасала. Здавалося, що біда нависла над самісінькою її головою. Не осяяло щастя їхню оселю і того дня, коли Настю із сином виписали з лікарні. Похмура ворожість глухим мовчанням залягла між трьома дорослими людьми. А далі почалися ходіння по шпиталях та лікарях. Часом здавалося, що марно, а часом знову зринала надія. Але того дня, коли Ганна Миколаївна вирішила везти онука аж у Карпати до якоїсь знаменитої цілительки, Настя з онуком не повернулися додому з прогулянки. Не було їх і наступного дня. Налякані мати із сином не знали, що й думати. Куди могла подітися Настя, коли в неї жодної близької душі ніде нема. Боялися найгіршого: не дай, Боже, щоб з горя не заподіяла собі й дитині смерті... Кинулися до міліції. Потяглися довгі дні чекання. Нарешті прийшов лист від Насті, в якому вона сповіщала, що не збирається марнувати свою молодість на каліку, то ж здала дитину в Будинок малятка, а сама починає життя заново. А син хай собі росте в інтернаті, як вона виросла.

Лист, дикий, жорстокий, приголомшив і Анатолія, і Ганну Миколаївну. Не повірили, що так не по-людськи могла вчинити жінка, мати. Але, Господи, звідки ж вона знає, та бідна Настя, як має вести себе мати, коли вона її в очі ніколи не бачила?! Від кого мала навчитися любові і милосердя покинута сирота?! І батьками, і Богом покинута. Так бо не робить навіть тварина, як зробила вона!

Тут Ганна Миколаївна і про спадковість згадала... Хто ж його знає, ким були Настині батьки.

Колискову співав батько

– Вона нехай як хоче, а я сина, хоч який він є, нікуди не віддам. Сам виховаю, – сказав Анатолій. – Збираймося в дорогу.
Ганна Миколаївна не суперечила. Не залишати ж дитину і так нещасну, обділену долею на чужі руки, аби воно доброго слова не чуло, і слова «мама» ніколи не вимовило...

Наступного дня сіли вони в електричку і поїхали зі свого селища у Київ Костика шукати по дитячих притулках. Спасибі, міліція допомогла. Але ще довго довелося поклопотатися, доки дозволили їм забрати немовля.

Поверталися змучені, втомлені, не знаючи, що повертаються героями. У їхньому крихітному містечку чутки швидко розповсюджуються. Не встигла мати із сином та онуком переступити поріг своєї хати, як прийшли сусіди, навіть хтось від місцевої влади... Несли, що мали, а головне, підтримали увагою...

Звісно, скоро по тому Анатолій із матір’ю зосталися зі своєю бідою віч-на-віч. Спочатку Ганна Миколаївна хотіла взяти на себе догляд за дитям. Але Анатолій не дозволив. Тож мати, щоб заробити на життя, пішла торгувати на базар, а син оформив декретну відпустку, ставши Костикові мамою і татом водночас. Сусіди, які іноді навідувались до них, не могли нахвалитися, казали, що не кожна жінка так за дитям доглядати вміє, як Анатолій. Здавалося, всю свою нерозтрачену любов і ніжність віддає він своєму хлопчикові. І дуже тішився, що той росте кмітливим, веселим і розумним. У рік Костик і справді видавався набагато кмітливішим, аніж його здорові ровесники. Навіть говорити почав раніше, ніж інші діти. Десь у місяців дев’ять раптом радісно усміхнувся Анатолієві і сказав: «Мама! Мама Толя!»

Анатолій не повірив своїм вухам. Обнімав, цілував сина, а той заливався щасливим сміхом, повторюючи: «Мама! Мама Толя!»

З того часу і стали в містечку кликати Анатолія «Мама Толя», хоч Костик, підрісши, вже й татом його називав. Анатолій не ображається. Бо він і справді за ці важкі два роки загартувався, змужнів у справжню... матір. І прати, і готувати, і купати, і колискових співати навчився. До всього ще й вишивати почав, і плести, бо що та мізерна допомога на дітей – інвалідів дитинства! Курям на сміх. Тож треба було крутися. Мама на базарі продає разом з іншим крамом. І люди купують. Хай там як, а Костикові на молоко вистачає. А ще Анатолій згадав, чого його в технікумі вчили, тепер ремонтує «на дому» телевізори, радіоприймачі. Тільки стежить, аби син не порозсипав, не дай Боже, та не поковтав детальки.

Не полишають Анатолія наодинці із батьківськими клопотами і добрі люди. То сусіди завітають, то представники церкви. А нещодавно зацікавились їхньою сім’єю навіть американці, які переймаються проблемами кризових сімей в Україні. Зняли про них кіно, вручили гуманітарну допомогу і поїхали.

Усе в них з Костиком добре. Шкода Анатолієві тільки, що Настя не повернулася до їхньої маленької дружної родини. Але батько-одинак переконаний, коли б зараз дружина побачила сина, який він розумний і гарненький, дуже пошкодувала б за тим, що так не по-материнськи вчинила. Однак Анатолію здається, що тепер він дружині багато чого б простив, бо на власній шкурі пересвідчився, як то не просто, як то важко і відповідально бути матір’ю.