«Лабіринти» Петра Тронька
Перебираємо з Петром Тимофійовичем його великий фотоархів. Знімки документальні, «картинки з життя». Впізнаю Хрущова і Шелеста, Підгорного, Щербицького, Івана Кожедуба, академіків Александрова й Келдиша, скульптора Вучетича, керівників Запорізької області 60 – 80-х років Всеволожського і Киценка (то – окрема сторінка)… За різних обставин зустрічався з ними Петро Тронько – майор-фронтовик, згодом державний діяч, академік. Багато хто з тих, кого бачимо в кадрі, так чи так впливав на долю України. Петру Тимофійовичу не одного разу, особливо коли був заступником голови Уряду, доводилося пробиратися між «лабіринтами», аби продовжувати стояти на своєму. Щоб «Історію міст і сіл УРСР» видати, не дати знести в Києві Музей Марії Заньковецької, оголосити острів Хортицю заповідником…
На фотокартці – велична скульптура «Козаки в дозорі». Щербицький у ті, ще радянські часи, надав 100 тонн бронзи, аби запорожці, через століття, знову піднялися над Хортицею. Але…
Хортиця й сьогодні «не відпускає» Петра Тимофійовича..
«Будуйте, доки не пізно»
Шелест, коли над ним почали згущатися хмари, сказав Петру Тимофійовичу: «Швидше будуйте, доки не пізно». Як у воду дивився перший секретар ЦК КПУ.
А почалося все 1965 року, з підготовки до 200-річчя міста Запоріжжя. Микола Киценко (тодішній заступник голови Запорізького облвиконкому) запропонував колезі Степану Кириченку написати листа до уряду України з пропозицією оголосити острів Хортицю заповідником і створити там козацький меморіал.
На основі того листа Петро Тимофійович Тронько (тоді заступник Голови Ради Міністрів УРСР) підготував пропозиції і виступив з доповіддю на президії ЦК КПУ. І за поданням П.Тронька 31 серпня 1965 року було прийнято постанову президії ЦК КПУ «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва». Аналогічну постанову 19 вересня 1965-го прийняв і уряд України. Тож, острів Хортицю було оголошено історико-культурним заповідником.
Зауважте: то був 1965-й рік – час «розгорнутого будівництва соціалізму».
Видимим і невидимим диригентом усього того був Тронько. Розробили великий план з будівництва меморіалу на Хортиці. І група архітекторів на чолі з Миколою Жариковим (переможці Всесоюзного конкурсу на кращий проект меморіалу – варіантів було 30) взялися за роботу.
За задумом, меморіал мав складатися з трьох частин: музею історії запорозького козацтва, який увінчувала б скульптурна композиція «Козаки в дозорі», етнографічного містечка «Запорозька Січ» (яке б відтворювало Січ у мініатюрі) і тематичного парку, в центрі якого мав височіти образ кобзаря – співця Запорожжя. На острові та в місцях, пов’язаних із козацтвом, передбачалося встановити пам’ятники видатним діячам козацького руху. Таких місць нараховувалось понад 200.
Микола Киценко заглибився в історію козацтва, написав книжку «Хортиця в героїці і легендах». Він мріяв у майбутньому очолити цей музей.
Одного разу голова уряду Щербицький, що згодом змінив Шелеста на партійному посту, запитав: «А з чого думаєте робити «Козаків у дозорі»? «Із сталі», – відповів Тронько. «У жодному разі! Треба з бронзи», – наполіг Щербицький.
Його підігріли ідеєю козацтва, і розхлюп ідей-ентузіазму з Києва плинув Україною. Але дзвінок із Москви змінив усе. Будівництво комплексу заморозили. І, як тоді водилося, з’явилася ініціатива «знизу». За пропозицією тодішнього секретаря обкому партії Петрикіна, у квітні 1973 року Запорізький обком звернувся з листом до ЦК КПУ, в якому пропонував замість музею козацтва збудувати музей історії Запоріжжя, щоб висвітлити там здобутки соціалізму.
І почалося… Тепер уже зверху – донизу. Президія ЦК КПУ 25 вересня 1973 року скасувала свою постанову від 31.08.1965 р. й зобов’язала збудувати на Хортиці історико-культурний комплекс – філію обласного краєзнавчого музею. Тяжко-боляче те все сприйняв, тепер уже світлої пам’яті, Микола Киценко. Доведений до відчаю фарисеями від «передовиків-сталеварів», яких налаштували проти організаторів уславлення козацтва, Киценко спалив свій «Щоденник». Хоча згодом жалкував за цим. Скільки подробиць могли б ми тепер довідатися з тих його записів. А доля його книжки... Та про це згодом.
А Тронька, який тоді (паралельно) очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, з трибуни пленуму ЦК КПУ звинуватили в розбазарюванні громадських коштів. Мовляв, козаків увічнюють, а могили воїнів Великої Вітчизняної занедбані.
Але сам Тронько на тій історії крапку не поставив. Уряд України тоді (на відміну від ЦК), «забувши», не скасував своєї постанови.
Суслов розмахував томом, а 100 тисяч авторів писали
За ініціативи Петра Тимофійовича й за його безпосереднім керівництвом як голови Головної редколегії була підготовлена 26-томна «Історія міст і сіл УРСР». Працювали дванадцять років.
«Це робота, що не має аналогів в історії. Описано біографії 32 тисяч населених пунктів України – від малого села до Києва. Хоч там є і недоліки: під тиском тенденції 60 – 70-х років не могли розповісти ні про голодомор, ні про репресії.
Написання цієї епопеї стало всенародною справою. Брало участь 100 тисяч авторів, несторів-літописців, – просвітлено усміхається Петро Тимофійович. – Ми створили редколегії в областях – при облвиконкомах, у районах – комісії. Окремі статті обговорювали на сільських зборах. Громада вирішувала чиє прізвище вписати, а чиє не згадувати. Це стало великим поштовхом до краєзнавчого руху. У містах і селах почали створюватися музеї, видавалася література з історії краю. Спрацював задум – відродити історичну пам’ять. Бо ж у нас, почасти, історію міста, села знають у глиб 100 років, не більше. А в Україні – 800 міст, яким понад 300 років. Є невеликі міста, вік яких сягає тисячу літ, як, наприклад, Лубни, Прилуки. У нас 5 тисяч сіл, яким понад 300 років. Близько 2 тисяч населених пунктів зникли з карти України – їх знесла війна, поглинули великі міста, затопили гідроелектростанції.
Усе це треба було зафіксувати, щоб історія тих поселень і людей не пішла в небуття.
До тому «Київ», що вийшов 1968 року, вписали сторінки новітньої історії – Великої Вітчизняної війни, відбудови. До речі, цей том перевидавався тричі».
У відбудові Києва Петро Тимофійович брав безпосередню участь. У столиці він із 6 листопада 1943 року. Майора авіації, політпрацівника, його відкликали з діючої армії. Став першим секретарем Київського обкому і міськкому комсомолу.
Треба було піднімати місто з руїн. Петро Тимофійович пригадує Хрещатик – там уціліли лише універмаг та кілька будинків. У пам’яті – мітинг 5 грудня 1943 року, присвячений звільненню Києва від фашистів, який він проводив в оперному театрі. Тоді прийняли відозву про відбудову Києва, закликали 10 тисяч дівчат із Києва й області на відбудову столиці (юнаки ще були на фронті). Ця відозва вміщена в томі «Київ». Тронько й сам працював на Хрещатику, до речі, поряд із Павлом Тичиною…
Та з Москви косо дивилися на «Історію міст і сіл УРСР». «Сірий кардинал» – секретар ЦК КПРС Михайло Суслов, виступаючи у партійній школі, узяв найбільший том – Донецької області – підняв його й сказав: «Ось бачите, що в Україні роблять. Ніби нема куди їм паперу дівати».
«Я тоді пішов у ЦК до Шелеста, – пригадує П.Тронько. – Що ж це Суслов затіває?» – запитав. «Будемо видавати й інші томи», – відповів на те Шелест.
В Україні перепон не було – томи виходили один за одним. І Тронько вирішив організувати в Києві Всесоюзну конференцію з досвіду видання «Історії міст і сіл УРСР». З’їхалося 150 делегатів, прибули з усіх республік СРСР, бо ніде ж не було такої «Історії…» Учасників конференції Петро Тимофійович тоді повіз до Канева – побували на могилі Шевченка, в музеї. На одному з фото 1972 року ті делегати висаджують на Тарасовій горі дерева дружби.
Коли повернулись до Києва, на Тронька вже чекала нерадісна новина – голова радіокомітету Микола Скачко показав телеграму з Москви: «Конференцію не висвітлювати й більше до цього питання не повертатися». Боялися, що цей досвід збурунить національні настрої. «Хоч в Академії наук СРСР, коли мене послухали там, – розповідає мій співрозмовник, – записали: «Поширити цей досвід».
За цю фундаментальну роботу – 26-томну «Історію…» 1976 року П.Троньку й ще трьом його колегам було присуджено Державну премію СРСР, а ще понад 100 осіб відзначено урядовими нагородами України.
Минуло понад чверть століття. Петро Тимофійович знову взявся за свою «Історію…» Є розпорядження Президента України й постанова уряду про енциклопедичне видання «Історії міст і сіл України» в новій редакції.
Попередня була написана до 1976 року, а нині академік Тронько хоче довести «Історію міст і сіл України» до 2000-го.
Везли млин під вікнами ЦК
Місце для музею вибирав під відкритим небом разом із заступником голови міськвиконкому Галиною Менжерес та заступником голови облвиконкому Людмилою Хорозовою. З його легкої руки вибір упав на Пирогів.
«Коли 1969 року відкривали цю скарбницю народної архітектури й побуту, танцювали як діти, – усміхається мій поважний співрозмовник. – Цей музей не має аналогів у Європі. Нерухомих експонатів – традиційних будівель XVI початку – XX століть – тут понад 300. Є хата з Волині, якій 500 років. Де ще таку побачимо? За цією хатою – життя, звичаї, побут багатьох поколінь українців».
Коли обладнували музей, три вантажівки везли розібраний млин повз будинок ЦК КПУ. Побачив те Щербицький: «Навіщо тобі цей мотлох?» – запитав Тронька.
«Мені за нього ще спасибі скажете», – відповів тоді.
До Щербицького доходили чутки, що там – архаїка, хлам. «Не відкривайте без мене музей, – попередив Щербицький, – хочу подивитися, що ви там наробили».
Тож, коли на відкриття поїхав «сам» перший, за ним – і члени політбюро, високі чини. Водив їх тоді Тронько музеєм три години. Коли подав книгу відгуків Щербицькому, перший секретар ЦК КПУ записав: «Зроблено велику справу. Спасибі вам».
І академік Александров, який тоді очолював Академію наук СРСР, відвідавши Пирогів, залишив автограф: «У музеї сконцентровано те, чим протягом століть жили українці. Зроблено велике діло, якому немає ціни».
Працюючи в уряді, а згодом – в Інституті історії, Петро Тимофійович 22 роки очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Не було б товариства, стількох перлин не дорахувався б Київ і вся Україна. На музей у Пирогові й на музей Великої Вітчизняної війни пішли кошти товариства. Тронько особисто запросив із Москви скульптора Вучетича, який розробляв до цього проект Музею Сталінградської битви, щоб і київський музей проектував.
Архітектор, відомий краєзнавець Олесь Силин готував пропозиції про затвердження пам’яткоохоронних зон у Києві, Тронько проштовхував їх».
Відбудували пам’ятку XI століття «Золоті ворота». За поданням Тронька, створили Музей видатних діячів української культури – Миколи Лисенка і Михайла Старицького – поруч з Музеєм Лесі Українки, що вже діяв. Разом із Олесем Гончаром 1996 року заснували Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини, який уже після смерті письменника назвали його іменем. Після відбудови Михайлівського Золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври та інших київських пам’яток, (перші внески були з Фонду), розпочали фінансування відбудовчих, реставраційних робіт на пам’ятках у регіонах України, що входять до Державної програми відтворення видатних пам’яток історії і культури України. Таких святинь – понад п’ятдесят. Фонд імені О.Гончара впритул зайнявся і заповідником «Хортиця».
Козаки злетять над Хортицею!
Не з ревнощів до місцевої влади за її любов до Хортиці хвилюється серце Петра Тимофійовича. Люблять її нові запоріжани – місцеві багатії, для яких на острові Хортиця працює вишуканий елітний ресторан закритого типу. Для «елітних» новозапоріжан відкрили тут кінний театр (аби старовиною і лицарством запахло). А щоб не їздити на розваги здалеку, місцеві чиновники збудували на острові помпезні котеджі. Як установлено після виїзного засідання Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності на чолі з Лесем Танюком, у Національному заповіднику «Хортиця» приміщення в шикарних новобудовах здають в оренду приватним фірмам. Але ні до місцевого бюджету, ні до заповідника нічого з того «не капає».
Очікуються й нові рани на козацькій Хортиці – будівництво мостового переходу, який хочуть прокласти через територію заповідника. Розроблено техніко-економічне обґрунтування з вирішенням загальної вартості робіт.
Звичайно, є варіанти, аби розв’язати цей «вузол», але місцева влада на них не зважає. Уся ота «любов» спричиняє найбільшу проблему: заповіднику не видають акта на право постійного користування землею. Не виконується указ Президента України від 11 жовтня 1994 року № 587/94, постанова Верховної Ради України від 12 вересня 2002 року № 140 – IV.
Повернувшись до Києва, Лесь Танюк ознайомив із цими матеріалами голову Фонду ім.О.Гончара Петра Тимофійовича Тронька. І вони вдвох через газету «Дзеркало тижня» наприкінці минулого року опублікували матеріали про сирітське становище Хортиці в уже незалежній Україні.
Фонд імені О.Гончара звернувся до громадян України та українців у всьому світі з проханням про добродійні внески у акціонерний поштово-пенсійний банк «Аваль» м.Київ, р/р 260034919, МФО 300335, ЗКПО 21659737. З-поміж тих, хто вже відгукнувся, – колектив Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника на чолі з Сергієм Кролевцем.
Але надходять і такі відповіді: «Укрзалізниця» позбавлена можливості задовольнити ваше прохання в наданні благодійної допомоги через недостатність коштів».
«Канцелярія Митрополита УПЦ повідомляє вам резолюцію Його Блаженства Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України на вашому листі №23 від 14.04.03: «Фінансами ми не можемо допомогти, а добрим словом чи порадою не зарадиш у таких справах».
«Усе, що я можу зробити, щоб наша держава перестала бути країною злиднів, байдужості, деградації, я роблю і буду робити надалі. Та лише тоді, коли наші бабусі та дідусі матимуть усе необхідне для достойного, нормального життя, тоді ми зможемо відбудувати той величний храм духовності українського народу», – ваша Юлія Тимошенко…
У другому кварталі цього року Фонд імені О.Гончара разом із Національною телерадіокомпанією планує провести телемарафон «Хортиця. Відродження», щоб зібрати кошти на відновлення унікального заповідника.
…Петро Тимофійович затримує погляд на фотокартці скульптурної композиції «Козаки в дозорі». Не раз цей знімок тримав у руках Микола Киценко… Його книжка «Хортиця в героїці і легендах», заборонена 1973 року, вийшла у видавництві «Січ» вже у 90-х роках. Перевидавалася тричі.
І козаки таки злетять над Хортицею – це ж символ і єство України!
Ми ж іще не зовсім зачерствіли душею? Не дамо собі себе втратити?