Як обернути «гидке каченя» на «футбольного лебедя» Цим марять на Донбасі

Трансферне «вікно», що з неабиякими потугами зачинили тільки позавчора, виконало своє призначення сповна. Впродовж антракту в чемпіонаті вищолігові колективи змінилися майже наполовину, а деякі з них оновилися ледь не цілком. І все-таки найнесподіваніші кадрові переміщення відбулися буквально під завісу кількамісячного «юрійового дня»…

Мова, звісно, про донецький десант, що висадився в Маріуполі на межі двох весняних місяців. Одночасна поява  в посередньому провінційному клубі одразу кількох досвідчених виконавців національного класу, в тому числі й зі стажем виступів у головній дружині країни, спроможна в короткі строки обернути «гидке каченя» на «футбольного лебедя». Але за умови, що колишні «зірки» провідних українських колективів сприймуть цей перехід не як своєрідне заслання, а як виняткову нагоду на новому місці й за інших обставин матеріалізувати не використані досі з об’єктивних і суб’єктивних причин особисті резерви для фахового удосконалення. Втім, одного бажання футболістів також недостатньо. Вони можуть зібратися на один або кілька матчів і впоратися з локальним турнірним завданням. Але чи вистачить у господарів «Іллічівця» сил для того, щоб утримувати команду, потреби якої поки що визначалися відносно скромними (навіть за вітчизняними мірками) можливостями клубу, на рівні лідерів українського футболу? Чи, може, в нашому чемпіонаті триває процес поглиблення неформальної корпоратизації, що була започаткована кілька років тому непроголошеним об’єднанням (не юридичним, а за  інтересами) двох донецьких клубів?.. Однозначно, що рішення про кадрове зміцнення маріупольської команди ухвалене спонтанно і в певному часовому цейтноті. Бо в іншому разі цю акцію приурочили б до кількамісячного підготовчого періоду, в якому й проходить зазвичай згуртування та загартування колективу. Не виключено, що спричинили перерозподіл і передислокацію кадрів поразка донецького «Металурга» в Києві та наступний приїзд до Маріуполя основного конкурента головного донбасівського клубу. Якщо це й справді так, то надалі «Динамо» (і не лише йому, а й решті претендентам на місце в чільній трійці) доведеться мати справу вже не з двома, а з трьома по-справжньому конкурентоспроможними клубами з футбольного Донбасу. Добре це чи погано? Якщо відкинути моральні аспекти, то відповідь може бути лише категорично ствердною: звичайно, добре! Бо, по-перше, насправді кваліфікованих виконавців лідери нашого футболу воліють відпускати не за кордон, а до сусідніх клубів, а це, безумовно, зміцнює національний чемпіонат України. І по-друге: правдиво висока конкуренція ніколи й нікому не ставала злом. Хіба не цього прагнули й ті, хто бідкався з приводу великої кількості «прохідних» матчів у внутрішньому календарі й пропонував боротися з цим негативом сумнівними методами на зразок об’єднання з сусідніми лігами чи різкого скорочення власної? А щодо моралі… Якщо маріупольський прецедент став реальністю лише задля того, щоб у квітні 2004 року пригальмувати безпосереднього конкурента «Шахтаря», то гріш ціна подібним експериментам. Тим паче, що й бажаного ефекту це не принесло: Київ обійшов Донецьк у турнірній таблиці вищої ліги!