«Мої романи – фальшиві автобіографії»
Андрій Курков – найвідоміший у світі сучасний український письменник. Усі свої книги він пише в Києві – місті, з яким має чудові стосунки, яке «іноді на його любов відповідає взаємністю». Письменник призначає зустріч біля пам’ятника Богданові Хмельницькому – у будинку на Софійській площі має майстерню. Від гетьмана прямуємо до кафе, радянського за духом. Пан Курков каже, що йому подобаються місця, які нагадують про ті далекі часи. Тож про значення кафе у його творчості, улюблену музику та свій новий роман і розповів «Вечірці» пан Курков.
Із записником у кафе
– Колись я поставив перед собою завдання помістити Київ на сучасну літературну карту Європи, – каже письменник, – вважаю, це мені вдалося: адже приїжджають цілі групи туристів і вивчають місто за моїми книжками замість путівників. Дещо в цій ситуації й призводить до непорозумінь: наше місто так динамічно розвивається, що описані мною кафе зникають. На їх місці з’являються магазини одягу – мені ж доводиться виправдовуватися. Так, приміром, зникло кафе «Бахус» на вулиці Сагайдачного, яке я описував у двох старих романах.
– Які місця є для вас найбільш енергетично насиченими в Києві?
– Гори біля Андріївського узвозу, сам узвіз, Глибочиця, Поділ. Загалом люблю будь-який ландшафтний злам. На жаль, гуляю містом менше, аніж хотів би. Книги люблю обдумувати, сидячи в кафе в Берліні, Брюсселі, Парижі і, звісно, в Києві. Ось і зараз маю записник у кишені – збираюся піти у «Квінту» чи кафе на Десятинному провулку. Посиджу там хвилин двадцять та подумаю над дитячою казкою, яку мені треба терміново написати.
– Присутність дітей впливає на творення казок?
– Усі свої казки написав сімнадцять років тому в одеській в’язниці, де був охоронцем, коли служив в армії. Вочевидь, вони були своєрідною психологічною компенсацією – захистом від армійської реальності. Зараз у мене троє дітей (рочок, п’ять та сім років), і за цей час я не написав жодної дитячої оповідки. Хоча постійно розповідаю дітям історії – не встигаю записувати. Отже, «казкарство» в мені не залежить від наявності дітей. Хоча й відчуваю, що зараз просто зобов’язаний писати казки.
– Чи хотіли б ви, щоб ваші діти стали письменниками?
– Ні. Вісімнадцять років я витратив на власну «розкрутку» – і весь цей час писав у стіл. Звісно, зараз нема на що скаржитися: моє життя було і є надзвичайно цікавим. Але не знаю, чи буде в моїх дітей стільки ж терпіння та самовпевненості, як у мене. Розчарування ж може бути трагічним. Безрезультатно витратити чверть життя на досягнення мети – це психологічно може зламати будь-кого.
«Остання любов президента»
– Сподіваєтеся, що незабаром до вас на «літературній карті» приєднаються нові автори?
– Вірю, що письменницький Київ розшириться. Скажімо, вже зараз окрему бібліотеку київської літератури можуть скласти твори Євгенії Кононенко, Олеся Ульяненка – у їхніх романах яскраво виражена київська топоніміка. Загалом, незабаром мають з’явитися письменники національного рівня з потенціалом виходу на західного читача. Таких перспективних літераторів особливо багато на Західній Україні – Тарас Прохасько, приміром.
– Який напрям представлятимуть вони – фантастику, детектив, постмодернізм?
– Будь-який літературний напрям починається з експерименту, але має незабаром стати універсальним жанром. Будь-яка історія має стати цікавою: як студентам, так і пенсіонерам, як тут, так і там, за межами нашої країни. У розумінні цього – успіх та становлення справді національного письменника.
– Що ви читаєте?
– За останній тиждень прочитав нову книжку Марії Матіос «Солодка Даруся» – вона виявилася несподівано гарною, як на мене. Ще – роман Макса Бондаренка «Мері та її аеропорт», половину книжки українською мовою, другу – російською. До цього прочитав дві книги Людмили Улицької. Загалом, намагаюся багато читати, але часто мені стає нецікаво на самому початку книги. Читаю переважно ввечері, адже зранку в мене – робочий час.
– Не дратує, що вас повсякчас називають письменником, який може дозволити собі жити лише за гонорари? Фактично, зазирають до вашого гаманця.
– Я сам про це говорю і не приховую, що минулого року сплатив кілька десятків тисяч гривень податку. Навіщо приховувати?! Я цього прагнув у вісімнадцять років – і досягнув. Письменницька професія – як лотерея. Сподіваюся, що незабаром на такий економічний рівень вийде ще кілька письменників в Україні. Не хочеться бути загальним «дратівником» – адже знаю, що деякі колеги заздрять моєму успіху. До того ж неправильно, що російськомовний письменник займає перші позиції в Україні.
– Чи задоволені ви своїм останнім романом?
– Так, мені здається він вийшов дуже гарним. Ця романтико-утопічна історія має назву «Остання любов президента». Від першої особи в трьох часових лініях ведеться щоденник людини, яка стала президентом України в 2011 році. Він розповідає про те, що відбувалося з ним у 70-і, 80-і, 90-і, 2003-2005, 2013, 2016 роки. Повністю покладався на свою фантазію у створенні цього роману – не користувався прогнозами футурологів. Загалом, у мене є досвід написання утопій та антиутопій: мій перший роман «Бікфордів світ» двадцять років тому навіть висували на російського «Букера». «Остання любов президента» – масова і водночас надзвичайно людська історія, яку можна розповідати не тільки українцям, а й угорцям, японцям, китайцям... Вийде книга у видавництві «Фоліо», український переклад з’явиться в іншому видавництві. Крім того, за домовленістю з агентами в Швейцарії кожен свій новий рукопис відсилаю їм – його виставляють на ярмарках, пропонують іншим західним видавництвам.
– Довго створювали «Останню любов президента»?
– Рік писав, рік думав. Але поки думав, писав щось інше. Цей роман певною мірою знаковий для моєї творчості: багато важливих, професійно виписаних жіночих характерів. Раніше в моїх книгах вони були неяскраві, за що мені часто дорікали. Загалом, 80 відсотків читачів – це саме жінки. Чоловіки більше п’ють, ніж читають.
– Як ставитеся до твердження, що всі письменники або алкоголіки, або наркомани?
– Це не так. Особисто знаю багатьох, хто п’є, і багатьох, хто зовсім не вживає спиртного. Є письменники, які схильні до нервових зривів – вочевидь, саме через свій психологічний стан вони і стали письменниками. Належу до здорових письменників. Тимчасово, звичайно, адже не знаю, що робитиму через п’ять років. Якщо ж вип’ю навіть двадцять грамів коньяку, нема жодного бажання працювати.
– Що ж тоді змушує вас писати?
– Сам себе змушую, адже література – моя професія. Лише цією працею можу заробити на життя.
Над прірвою з пляшкою
– Часто пишу під музику, – відкриває секрети письменницької майстерності Андрій Курков, – раніше писав під класику (Стріндберга, Вівальді), потім під джаз, потім під радянські пісні. Останнім часом пишу під Шаляпіна. Ритм музики впливає на ритм і тональність тексту. Багато своїх романів створював під важку органну музику Баха, яка, в принципі, може спричинити депресію. Але мені була потрібна саме така музика, аби увійти в стан героя. Якщо ж не встигав закінчити розділ, то зранку просто ставив ту ж саму музику і легко повертався до ситуації, яку описував. Зараз же музика відіграє не таку важливу роль – наслідок зростання професіоналізму!
– Вас надихають речі?
– Вони створюють атмосферу. У мене багато старовинних меблів, гравюр і столового срібла, колекція патефонів, грамофонів та платівок. Колекціоную ще й сучасний український живопис – роботи Андрія Блудова, Микола Журавля, Тиберія Сильваші, Володимира Будникова, Олександра Миловзорова, Павла Макова та інших. Залишки ж моєї першої в житті колекції, кактусової, у батьків на Південній Борщагівці. Гадав так: якщо діти виявлять зацікавленість, – допоможу їм вирощувати. Але поки що вони байдужі до кактусів.
– Який найцінніший експонат меблевої колекції?
– Невеличка голландська шафа кінця XVIII століття. Випадково знайшов оголошення про продаж старих меблів. Квартира на Пушкінській була завалена меблями, які награбував радянський генерал наприкінці війни.
– Чи часто дивуєте себе та інших чудернацькими вчинками?
– Зараз – ні. Багато дивних речей робив у юності. Приміром, як член делегації англійського пен-клубу поїхав до Югославії і залишився на лінії фронту на десять днів спостерігати абсурд. Лазив по скелях у Криму без страховки. Одного разу ніс пляшку портвейну, аби влаштувати на вершині гори пікнік. І сталося лихо – завис на великій висоті на виступі скелі. Врятував приятель із Кишинева – просто забрав у мене пляшку. Коли вивільнилися обидві руки, я спокійно викарабкався. Загалом, усі мої романи – фальшиві автобіографії. Пишу від першої особи та перетворююся на свого героя, але це чомусь не змушує мене робити дивні вчинки.
«Вищий пілотаж» для письменника
– Як відбувається творчий процес у ваших колег з інших країн? Адже ви ж багато з ними спілкуєтеся?
– Так, з молодими британськими, німецькими, іспанськими, польськими письменниками. Із сучасних класиків спілкувався з Умберто Еко, Гюнтером Грассом... Зазвичай, у розмові письменники не обговорюють деталей роботи. І не завжди цікаво спілкуватися з колегами – особливо тоді, коли вони є пам’ятниками самим собі. Нормальні ж письменники спілкуються, як і будь-які інші люди. Часто після знайомства з автором хочеться прочитати його книгу. Подвійно радий, коли книга мені подобається.
– Якими є ваші західні читачі?
– Їх три типи: студенти, середній клас (бізнесмени, інтелігенція) та пенсіонери, яким остогидла традиційна англо-американська література, які вишукують щось екзотичне. Часто виступаю в європейських книжкових магазинах. Якщо ж моя книга має успіх, то запрошують на ярмарки. Участь у них – можливість скоригувати наше життя. Відомий письменник має унікальну можливість – говорити від імені нації в цілому. Яскравий приклад: Володимир Путін перед тим як стати прем’єр-міністром, поїхав на зустріч з Олександром Солженіциним і поцікавився, яким той бачить майбутнє Росії. Така довіра свідчить про вищий пілотаж письменницької праці. Уже не важливо, що останні романи Солженіцина були поганими. Важлива його репутація, яку він здобув як коментатор радянського та російського життя. Вона і є доказом «справжності» письменника.
– Які ж відмінності між професійним письменником і тим, хто лише має статус літератора?
– Професійний письменник має повністю жити за рахунок гонорарів. Якщо ж «письменник» – лише статус для того, аби мати можливість тусуватися, то досить видавати брошуру раз на два роки і жити на інші гроші. У такому разі жити веселіше, але «тусовочний» письменник – завжди хлопчик, навіть якщо йому вже 60 років.
– Ваше життя цікавіше зовнішніми проявами чи подіями внутрішніми?
– І тим, і тим. Процес письменництва – це 60 відсотків радощів. Я не відлюдник, а доволі комунікабельна людина. Періоди замкненості, які потрібні для творчості, компенсую потім спілкуванням. І, виходить, живу дуже бурхливо. Удома роблю виставки та концерти – до 70 осіб збирається на такі вечори. Двічі в «Науковій думці» влаштовував акцію, де письменники працювали продавцями книг. Незабаром така акція відбудеться в Сумах та в Брусилові Житомирської області. Тож легко знаходжу собі додаткові заняття, від яких отримую задоволення.