Звірство

Правоохоронці стверджують, що третина всіх злочинів, які відбуваються в Деснянському районі, припадає на Лісовий масив. Він просто-таки нашпигований цілодобовими «розливайками» і «забігайлівками». У цих генделиках спритні корчмарі невтомно і цілодобово наливають і розливають пійло-трійло усім «спраглим», незалежно від віку. І молодь, підігріта безвідповідальною рекламою алкогольних напоїв, суне туди косяками. Удень і вночі. Напившись до безпам’ятства, калічить невинних людей, а протверезівши, сідає на лаву підсудних, збагнувши, що навіки скалічила собі життя... У суспільстві поволі дозріває думка, що кримінальну відповідальність за розтління молоді мають нести і ті, які на тому роблять бізнес. Сподіватимемося, ця думка незабаром дістане продовження у відповідному законі.

Жорстока гра дитячих зграй...

Приємні прогулянки нічним містом під ясним місяцем і сяйвом неону залишилися в далекому минулому, і не тільки для пенсіонерів. Для всіх. Бо хто з більш-менш порядних людей ризикне нині пройтися вечірнім містом, яким блукають з непевним вереском  зграї очманілого від горілки, пива і наркотиків молодняку від школярів до  професійних бандитів. Та й удень страшно. Мою знайому, 83-річну заслужену лікарку, інтелігентну жінку в обідню пору збили з ніг шестикласники однієї з київських шкіл. Вихопили пакет із скромним харчем, придбаним нею щойно в магазині, і ще скромнішим умістом гаманця, і  з радісним виском кинулися тікати. Хуліганів зловив перехожий. Здав у міліцію. Виявилось: порядні діти порядних батьків, надивившись американських фільмів, розважалися. Результат ігрищ – перелом ключиці і двох ребер у беззахисної жертви...

Та й навіть коли ви при силі, вас запросто можуть штовхнути, збити з ніг і не тільки здичавілі представники чоловічої статі, а й розмальовані дівулі з незмінним атрибутом «просунутості» – недопитою пляшкою, з якої вони голосно відсьорбують розрекламовану «гальмівну рідину».

І йдеться не про нещасних, забутих державою безпритульних, а про молодь із, здавалося б, нормальних сімей. Цим є де і до  кого притулитися. У багатьох навіть турботливі бабусі є. Але, на жаль, як виявляється згодом під час слідства, діти не далеко відбігли від своїх здеморалізованих батьків, а бабусі, як правило,  замість того, щоб розповідати онукам вечорами казки, відпускають їх на нічні гульбища до найближчих забігайлівок з мирними і милозвучними назвами.

На очах у рідної бабусі

У Кирила Коваля теж є бабуся. На суді вона гірко плакала і просила забрати в неї усе, щоб лиш не судили улюбленого онука, якого виховувала з дитинства. І виховала... Та, певне, не тими казками, що треба. Адже того літнього спекотного дня Елла Львівна  поблажливо спостерігала, як у кімнаті, яку вона здавала вантажнику одного ВАТ Петрові Антоненку, пиячить її неповнолітній онук разом із тридцятилітнім квартирантом і його дружком. Гриміла музика, хлопці матюкалися, п’яно реготали. А десь об 11-й вечора, ледь на ногах тримаючись, вийшли з хати, сказавши бабі, що йдуть прогулятись. А позаяк усі дороги юних жителів Лісового масиву, спраглих вина і видовищ, ведуть до кафе, молодики подалися й собі до нічного генделика. Свіже вечорове повітря трохи привело їх до тями. Але це не сподобалося другові квартиранта Петра. «Треба випити ще, а то настрій псується», – запропонував.

Петро з готовністю поліз до кишені. Гроші мав, непогано заробляючи на відомій фірмі. Навіть гордився, що може окрему кімнату зняти і допомагати своїм старим і хворим «предкам», що залишилися десь у селі на Черкащині. Правда, коли ліз по гроші, в голові зблиснула згадка про матір, яка, телефонував батько, перенесла тяжку операцію і тепер потребує грошей на ліки. Рука застигла з гаманцем: жаль було маму, яку Петро любив, і яка його, найменшого, найбільше любила серед своїх чотирьох дітей. Але друг наполягав: «Давай, не скупись. Гулять так гулять!»

Отож під цей парубоцький девіз і купили по пляшці горілки на кожного. Вилили у себе «з горла», не закушуючи нічим. І... одуріли зовсім...  Петрового дружка, чоловіка «бувалого», потягнуло на подвиги. Оскільки перехожі сахалися у різні боки, а догнати – ноги не слухалися, то бажання пригод ще більше розгорялось у п’яних мізках. Аж тут на очманілих друзів вийшли бозна-звідки двоє хлопців...

Того дня вони клеїли шпалери

Коли нечестива трійка пиячила, Іван С. і Руслан П. клеїли цілий день у квартирі Івана шпалери. Як стемніло, потомлені хлопці теж вирішили провітритись. Вийшли на вулицю. У кіоску купили по пляшці пива і по пакету чипсів і, нічого не підозрюючи, мирно собі гомоніли, насолоджуючись духмяним літнім вечором. На трьох молодиків, що матюкаючись викотили з генделика, уваги не звернули. Не злякалися навіть тоді, коли дружок Петра,  який, до речі, затіяв бійку, а потім перший щез у невідомому напрямку, почав задиратися традиційно-примітивно, вимагаючи купити їм усім трьом пива.

На п’яну белькотню Іван С. просто здивовано розсміявся: «Хлопці, якби ви були дівчатами, ми б вам не тільки пива купили, а й чипсів. А так, вибачайте... Не маєте грошей – ідіть працюйте...»

І тут Петрів дружбан, який виявився боксером-аматором, наніс  Іванові в обличчя прямий удар. Хлопець облився кров’ю і впав горілиць на тротуар. І це тільки розпалило озвірілого бандита. Він став бити юнака ногами. До нього з вереском приєднався неповнолітній Коваль, тим часом як Петро, слухаючи музику з плеєра, діловито нишпорив по кишенях  нерухомого Івана. Зляканий Руслан почав захищати товариша, кликати на допомогу. І тоді п’яні звірі, забравши в Івана цигарки та гроші, довершили свою криваву справу тим, що регочучи... справили малу нужду просто в залите кров’ю обличчя знепритомнілого. Звісно, Руслан міг утекти, але він мужньо розштовхував п’яних недолюдків і щосили кликав на поміч. І це розлютило бандитів неабияк. Розправившись із Іваном, що стікав кров’ю на тротуарі, вони взялися за Руслана: спочатку пограбувавши, почали бити...

Невідомо, чим би закінчилася ця жорстока розправа, якби консьєржка одного з нічних розважальних закладів не викликала міліцію і «швидку допомогу». Оперативники, на жаль, затримали тільки неповнолітнього Коваля і квартиранта його бабусі – Петра Антоненка. Ініціатор пиятики і бійки, нагадую, виявився стріляним горобцем і випурхнув із рук правоохоронців. Певно, десь пересиджує тривогу… Його справу виведено в окреме провадження. Тривають пошуки.

По заслузі...

Під час досудового слідства і на суді  Петро Антоненко намагався розчулити прокурора у цій справі Олену Соколову байками про те, що він під час побоїща слухав музику з плеєра, а коли побачив, «що один із побитих ними хлопців упав, позичав карточку в перехожого, щоб викликати «швидку». Виправдання Петра шите білими нитками, оскільки  кожен знає, що по 01, 02, 03 пожежників, міліцію і невідкладну медичну допомогу можна викликати  без карточок і копійок.

Бабуся Кирила Коваля через адвокатів нагадувала суду про неповнолітність онука і його інвалідність з дитинства... Родичі обох підсудних через адвокатів просили зглянутися над нерозумними випивохами. Оплакуючи своїх  «нерозумних» нащадків, родичі чомусь не співчували чужим, скаліченим  дітям,  тому ж Івану С., якому з переломом нижньої щелепи, травмами голови довелося 45 днів відходити на лікарняному ліжку через розваги очманілої від алкоголю трійки. І нині Іван страждає від втрати чутливості зубів і губи. Руслану поталанило більше – відбувся синцями і ранами...

Зізнатися, і я попервах, дивлячись на сльози родичів підсудних, шкодувала  Антоненка і Коваля. Все-таки молоді люди... Через погану горілку так спаскудити собі життя.  Точніше, було шкода  їхніх родичів, особливо Петрових – простих сільських людей, які відпустили сина із села в світ у надії, що він знайде собі дорогу в житті, а їм стане опорою... Не справдилися мрії. Зламана доля, зламане життя. У всіх... Але жаль минав, щойно уявляла себе чи своїх рідних на місті покалічених Івана і Руслана. Згадувала, як десятою дорогою обходжу на вечірніх вулицях зграї молодих людей, терплю хамство у метро, після того як мене з моїм чоловіком на очах переповненого вагона обзивала п’яна компанія тільки за те, що я наважилась не так подивитися на їхнє свинство. Серед тих, хто мовчки слухали лайку і чекали, що далі буде, були й доблесні офіцери української армії...

Рішення прокурора у цій справі Олени Соколової і головуючої судді Лариси Бабайлової були непохитними. За кривавий, цинічний розбій, вчинений із метою заволодіння чужим майном за попередньою змовою, Петро Антоненко засуджений на 7,5 року позбавлення волі, а Кирило Король – на шість. Сподіваюся, скоро на лаву підсудних сяде і стріляний ватажок зграї... Що ж до вироку двом розбійникам, то він, звісно, суворий, але й звірство згаданої компанії було не просто жорстоким, а ще й приправленим одвертим цинізмом… Прости нам Господи, але межу людській жалісливості  встановлює Закон. На те він і Закон, аби захиститися нам від звірства собі подібних і звіра у власній душі.