Фельдшерка Валя
Єдина з 50 українок удостоїлася міжнародної медалі Флоренс Найтингейл
І хоч кажуть, що у війни не жіноче обличчя, а сама вона все-таки жіночого роду: без ніжних жіночих рук, високого професіоналізму слабкої половини людства не обходяться ні на полі бою, ні в тилу. Хвалити Бога, над нашими головами вже впродовж піввіку – мирне небо, однак таке поняття, як війна навіює сумні спогади не лише у сивочолих ветеранів Великої Вітчизняної. Валентина Плахотна, фельдшер медсанчастини аеропорту «Київ» і досі здригається від слова «Афганістан». Адже в її уяві він асоціюється з вибухами бомб, снарядів, понівеченими тілами радянських солдатів, жорстокими і підступними моджахедами, які тут тобі посміхаються в очі, а тут – стріляють у спину чи розстрілюють впритул, по-звірячому шматують молодих бійців, офіцерів…
На війну – як на роботу
До Афганістану вона потрапила за власним бажанням – як вільнонайманий медичний працівник, себто, поїхала на війну як на роботу. Це трапилося у 1982 році, коли в Україні здійснювали перший набір охочих потрудитися у гарячій точці планети. Отож про перспективи свої знала мало, єдине, про що їй сказали відверто у військкоматі, працюватиме у військовому шпиталі, безпеку гарантовано. Хоча насправді і контрактників підстерігала ворожа куля на кожнім кроці.
– Коли Москва дала згоду на мій контракт, лише тоді про свій намір сказала батькам, – згадує Валентина Іванівна. – П’ять днів на збори – і я в Кабулі. З аеропорту на бронетранспортері мене і таких, як я військових медиків (решта – були чоловіки) доставили до шпиталю, що за 12 кілометрів від летовища. Отримала призначення у відділення інтенсивної терапії. Медсанчастина розташовувалася у королівських конюшнях, що нагадували кам’яний мішок без жодного вікна. При тамтешній спеці +35°...+40°С у таких палатах пекучого сонця не відчувалося.
Одна річ подивитися кінофільм про війну, смерть, кров і забути про усе це через день, інша – щодня, зранку до ночі жити серед таких жахів. За три роки, які провела на афганській війні Валентина Плахотна, через її руки пройшло більш як двісті поранених солдатів. Серце кров’ю обливалося у самої, коли схилялася над понівеченими кулями молоденькими бійцями, перев’язуючи страшні рани. Одні – стогнали від болю, інші – до заціпеніння стискали зуби і мовчки дивилися в стелю, треті – плакали й питали, чи житимуть. Вона для них була як матір, як рідна сестра: годувала, мов немовлят, заспокоювала, мовляв, потерпи, рідненький, трішки – ти обов’язково одужаєш. Втішала такою надією їх навіть тоді, коли смерть уже стояла над головою і забирала юну душу прямо з її рук.
На перших порах жінок не пускали на вогневу, але коли не вистачало сил чоловіків-медиків, не роздумуючи сідала у «вертушку» – і за годину виносила поранених з поля бою. На війні нехтували подібними наказами міністра оборони і це не обговорювалося: треба рятувати солдат – забудеш про вихідний, про те, що очі не стуляла кілька ночей поспіль і вибиваєшся із сил. За перший рік служби схудла на 25 кілограмів. Та коли приїхала у відпустку додому, про те, що бачила й пережила, – жодного слова. Адже правду про афганську війну в нас ховали за сімома замками. Вона не мала права розголошувати військову таємницю. Це зараз відкрито розповідає про те, що солдати помирали не лише від тяжких ран, але й від дистрофії (бійці сиділи без їжі в ущелині, яку обстрілювали моджахеди, по тижню-два), від тифу і навіть вкорочували собі віку. Але «чорний тюльпан» віз додому героїв-інтернаціоналістів. Вони розуміли усю безглуздість цієї війни, усвідомлювали свою роль у ній – гарматного м’яса. Не вбили сьогодні в бою – завтра вистрелять впритул, коли спілкуватимешся із начебто доброзичливим місцевим населенням. А як афганці могли ставитися до людей, яких вважали по праву окупантами?
Депресія – ще один діагноз пацієнтів шпиталю. Багато солдатів і офіцерів шукали порятунок у гашиші й анаші: так легше дивитися смерті в очі.
Цукеркою від смерті не відкупишся
Вона могла б розірвати контракт уже через рік, коли приїжджала додому у відпустку. Та не посміла й подумати про таке, бо вважала за свій громадянський обов’язок бути у кабульському шпиталі – рятувати поранених. У цьому немає жодної краплі фальшу, пафосу, патетики. Просто вона робила так, як їй підказувала совість. Коли поверталася назад в Афганістан, то везла з України 30 кілограмів цукерок і сало – для своїх пацієнтів. На жаль, цукеркою від сметрі не відкупишся.
– Якось ми винесли поранених з-під обстрілу, повантажили їх у «вертушку», – згадує далі пані Валентина. – І лиш почали злітати, як афганський снайпер поцілив у бак літака. За лічені хвилини евакуювали 12 поранених в інший вертоліт, а той вибухнув у нас на очах. Очевидно, ангели-охоронці тримали свої долоні напоготові. А скількох вони не змогли вберегти?…
– А як вам фільм Федора Бондарчука «Дев’ята рота»?
– Там правди, як кіт наплакав. Не знаю, хто був консультантом, напевно, той, хто носа не висовував з командного пункту. Прикро, що жодним кадром не згадано про військових медиків. Цим фільмом він принизив і образив воїнів-афганців. І в підручниках історії про це не пишуть. Слава Богу, що про нас не забувають 15 лютого.
Волонтер за покликом серця
Після тієї війни Валентина Іванівна довго не могла отямитися. Повернувшись додому, сиділа у чотирьох стінах – не хотіла ні з ким спілкуватися, кіно, театр, застілля, веселу компанію сприймала, як щось нереальне. Війна змусила її по-іншому поглянути на життя. Пішла на роботу у свій рідний медпункт в аеропорту «Київ». А у вільний час не знала, куди себе діти. Попросилася у волонтери і стала працювати у відділенні Червоного Хреста Солом’янського району. Її пацієнтами були немічні, інваліди, пенсіонери. Трудилася за покликом серця і копійки за те не отримувала.
Два роки тому Україна представила 50 претенденток на міжнародну медаль Флоренс Найтингейл. У тому списку була і Валентина Плахотна. Саме вона одна-єдина і удостоїлася цієї нагороди. З того тішилися її син, чоловік, колеги по роботі і бойові побратими, для яких вона рідна, мила сестричка Валя.
Валентина БРЯЗГУНОВА