Віктор Липовка

Представник київської династії скульпторів про життя, совість, пам’ять і любов

Творчий безлад в майстерні скульптора – на що він схожий? На Всесвітній хаос? На Льодове побоїще зі скупченням сталевих глиб, голів і зброї? Не вгадали. На світлий робочий кабінет. На виставкову залу в столичному експоцентрі. На велику бібліотеку в розкішному готелі, де замість книжок на полицях відпочивають скульптури. На що завгодно, тільки не на безлад.
 – Перепрошую, я два дні як повернувся з Полтавщини. І не встиг навести тут порядок, – заслужений художник України Віктор Липовка проводить нас до своєї майстерні й пропонує смачненьке.
Поки господар заварює чай, сонячне проміння ласкаво виблискує на обкладинці каталогу з ілюстраціями дитячої мальованки 20-х років. Несподівано, неначе налякане вітром, перебирається з робочого столу до «Балету», пробігає по «Мамонтам» і феєричним «Маринам» (назва робіт. – Авт.).
– Це роботи патріарха нашої творчої династії. Олександр Якович Рубан був родоначальником української національної графіки.
– А як же Тарас Григорович?
– Шевченко – великий поет і чудовий художник. Випускник Петербурзької Академії. Його майстерність – продовження класичної європейської школи. Тут інше – народне, українське.
Дереворити (старовинна техніка граверства, відбитки з дерев’яних кліше, на яких вирізуються малюнки, а потім перекладаються на папір. – Авт.) і графіка Рубана, який як ніхто інший повно використовував матеріал і можливості дерев’яної гравюри, високо цінувалися в СРСР і за кордоном. Численні виставки в Німеччині, Польщі, Фінляндії, Сполучених Штатах тільки підтверджували унікальний талант майстра. А потім війна. Евакуація до Саратова і «несподіваний серцевий напад». Там, у Саратові, Олександра Яковича запросили для «серйозної» розмови. А через кілька місяців прислали тривожне повідомлення – «репресований». Вилучили з бібліотек книги з рубанівськими ілюстраціями, навіть дитячі «розмальовки» (саркастично посміхається). Начебто ті альбоми могли комусь зашкодити. Але, не лише рукописи не горять. Бабуся, не знаю, як їй це вдалося, зберегла сто сорок дідових робіт і потім передала їх до музею. Реабілітували Олександра Рубана лише у 2000 році.
– Як жилося із клеймом «репресованих»?
– Про це б вам поспитатися у тестя. 1955 року Юрій Олександрович складав іспити до Київського художнього інституту. Легко, ще б пак: корінний киянин, стовідсотковий куренівець. Ота ліпнина на Куренівському мосту – це його доінститутська робота. Людина із феноменальною пам’яттю. Історію і географію знав як свої п’ять пальців. У будь-яку годину дня чи ночі запитайте про столицю Парагваю, національність Улугбека, віросповідання ескімосів – відповість без зупинки. Але сину «того самого» Рубана не могли не нагадати про його неблагонадійність. Одним словом (зітхає), документи він забрав і (зненацька усміхнувся) слава Богу! Якби мій тесть навчався в інституті, його б переробили на машину «соціалістичного реалізму». А так він став учнем самого Кавалеридзе! І на радість собі й людям працював не з «вождями усіх народів», а з анімалістичною скульптурою.
– «Вожді» не ображалися?
– Ні в якому разі! Жодна московська виставка не обходилася без рубанівських ведмедів і жирафів. Дивіться (підводить до «Білого ведмедя») – справжня майоліка. Таке диво на Андріївському узвозі не знайдеш. Усе підмічено – і рух, і форму і характер. Після таких виставок про Юрія Рубана почали говорити на вулицях і писати у газетах. Але не в київських. У наших чиновників на роботи майстра була особиста точка зору. Ще б пак, на всі ювілейні виставки з приводу чергового 40-50-100-річчя він замість монументів і погрудь вождів пролетаріату приносив своїх звірів. Позаочі, роботи хвалили, але виставляти їх у центральних залах не наважувалися.
 – Отже, у себе вдома він був «не виїзним»?
 – Він і не хотів виїжджати. Юрій Олександрович був домашньою людиною, дачною, приміською. Міг довго-довго блукати по лісу. А білки так і стрибали до нього на долоні. Знали, що не скривдить. Полювання ненавидів. І взагалі не визнавав насильства. Зі звичайною вудкою годинами просиджував на річці. Не заради улову. Просто так сидів – милувався природою. Добрим був. І всі його роботи – дуже добрі. Хоча на центральних вулицях і майданах їх не виставляли, зате з тих самих вулиць і майданів їх потім і не знімали.
– Де можна побачити роботи вашого тестя?
– Вони прикрашають лісопаркові зони в Узбекистані (десять скульптур у парку Карша. – Авт.), у Криму (Галявина казок. – Авт.), у Закарпатті. У Києві (житломасиви Біличі й Березняки. – Авт.). У сквері на Володимирській («Водолій». – Авт.) А найзнаменитіша композиція «Зубр» і «Лев з левицею» біля входу до столичного зоопарку. Дітям вони подобаються і дорослі до них небайдужі.
– Існує повір’я – перша дитяча іграшка визначає її подальшу долю. Наскільки це прийнятно для вашої родини, особисто вас і ваших дітей?
 – Якщо чесно, я над цим не замислювався. Та, напевно, ви маєте рацію. Особисто я в дитинстві любив малювати і ліпити з пластиліну. Отаке чудо-юдо (знімає з полки бронзового «Звіротопа») виліпив мій Андрій, коли йому було... скільки ж йому тоді було (задумується). Я перевів його в бронзу. Гадав просто так – на пам’ять. А син закінчив школу зі срібною медаллю і несподівано для всіх нас заявив, що хоче продовжити династію скульпторів.
– Ви і ваша дружина – Олександра, вона також рубанівський скульптор, навчалися в одному інституті.
 – І навіть в одній школі і в одному класі.
 – То у вас було шкільне кохання? Хто й кого підкоряв?
 – Наступ був з обох фронтів. Я брав напором (посміхається). У мене усе дуже різко і негайно. А Олександра – тендітна, академічна, романтична. У її золоте «Плетиво» (одна з найвідоміших робіт. – Авт.) не можна не потрапити.
– Зізнайтеся, ніжність і напористість, золоте плетиво і бажання бути в нього заплетеним, усе це потім виплеснулось у вашому «Поцілунку»?
 – Якщо любиш усіма фібрами душі – дарувати квіти необов’язково. Про це можна говорити і без слів. Головне, щоб усе одразу і негайно. І ніяких обмежень.
– Якби то вам, як скульптору, ніяких обмежень у металі й в часі?
 – Ідей достатньо, та живемо ми в реальному світі. І обмеження – як «Мойри» (одна з останніх робіт. – Авт.). Їхня присутність то гальмує, то окриляє. Я, коли починав над ними працювати, усе представляв по-іншому. Але «Мойри» не погодились і стали наполягати на своєму. А ідей у нас достатньо. Ви бачили, якого «Ярослава Мудрого» готувала моя дружина до 1500-річчя Києва? Його хотіли поставити на Михайлівській площі, потім біля Софії, а потім... Обмеження (задумливо) – вони не тільки в часі і в металі. Відсутність совісті – хіба ж це не обмеження? Працював я з чудовою людиною – льотчиком-ветераном Великої Вітчизняної війни, двічі Героєм Радянського Союзу. (прізвище не називаємо з етичних причин. – Авт.) Справжній герой, а не «списочник». Його крила очищали небо Києва. Двічі представлявся до звання й обидва рази посмертно. Його ім’ям названо вулицю в Солом’янському районі. От такий ветеран! Першого травня телефоную до нього на Житомирщину: «Як ваші справи?» Відповідає «Добре. Можна жити». А дев’ятого травня, на День Перемоги, вирішив поздоровити зі святом. Слухавку підняли після обіду і сказали, що «дев’ять днів». Відлив я йому портрет із бронзи – дзвоню родині: «Заберіть, будь ласка. Це від мене й безплатно». Удова хотіла забрати та не встигла. А сини (не без гіркоти), переказували, що їх навіть на Байковому кладовищі не було. Отака вона ідея «Пам’яті». Кажуть – пам’ять в серці сильніша, ніж у бронзі, але чомусь вона в металі більш надійніша.
– Це правда, що ви виграли конкурс на встановлення пам’ятника Олені Телізі?
 – Так, виграв. Але коли його будуть встановлювати не знаю. Виникло чимало суперечок: «Чому тільки їй?», «Чому в Бабиному Яру?». А навіщо і чому оті «чому» – я б і сам хотів про це дізнатися. З приводу пам’ятника Лесі Українки таких «чому» не виникало. У серпні цей пам’ятник (показує ескіз) буде встановлено в Телаві.
– Ваша найулюбленіша робота?
– Найпам’ятніша – «Гоголь». Зберігається в Третьяковській галереї. А найулюбленіша (розводить руками) – усі мої і не тільки мої. Тому що, і це дуже серйозно, халтуру у нас не шанують. І старший Рубан, і молодший Липовка – усе, що вони робили і роблять – із любов’ю. Ви в цьому можете переконатися на нашій виставці в Київському музеї російського мистецтва. Приходьте, усі «Чотири покоління родини художників» будуть раді зустрічі з вами.