Було у матері два сина

Вона посивіла всього за одну добу, а трагедія, яка розігралася у її квартирі, назавжди позбавила жінку надії на майбутнє, сенсу життя

Мабуть, уже до останніх своїх днів, у тім, що сталося, передусім, вона звинувачуватиме себе, вічну зайнятість через нестаток грошей у сім’ї. Валентині Дмитрівні на вигляд не менш ніж шістдесят років, хоча насправді їй виповнилося 36. Горе враз зістарило жінку.
Над ліжком великий портрет її молодшого сина Вітальки, обрамлений скорботною стрічкою. На фото він усміхнений, з бісинками в очах. Таким був і в житті – веселим, працьовитим, справжньою опорою для сім’ї, в якій вже давно не було батька та чоловіка.
Валентина Дмитрівна неохоче дістає з шухляди столу знімок старшого сина, Дмитра, названого на честь її батька, притуляє хусточку до губ.
– Не впоралася я з ним, – зізнається. – Вже в одинадцять років був на обліку в дитячій кімнаті для неповнолітніх через бійку з хлопцем, якого й пограбував, а в тринадцять ледь не опинився у колонії. Може така вдача у нього – чиєсь благополуччя Дмитрові ніколи не давало спокою. А я, як ви розумієте, дорогих цяцьок чи одягу для власних дітей дозволити собі не могла. Віталька ж був не таким, як брат, – веде далі Валентина Дмитрівна. – Допомагав мені по господарству залюбки, вчився в школі охоче і на відмінно, мріяв стати будівельником.  Хоча обоє вони мої діти, але такі різні. Із Дмитром клопіт був завжди. Його приваблювали хлопці доросліші, з ними  й компанію водив. Не відмовлявся і від чарки. А як вип’є, то вже ніхто його втримати на одному місці не міг. І позаторік негарна історія вийшла. Знову з якимось приятелем пізнього перехожого пограбували. Справа дійшла до суду, – зітхає жінка. – І скільки я того чоловіка, що потерпів, не вмовляла залагодити справу, нічого в мене не вийшло. І Дмитра та його знайомого засудили. Щоправда,  й цього разу судді поставилися до нього поблажливо – засудили на три  роки умовно. Деякий час старший син нібито взявся за розум – почав шукати роботу, говорив, що піде в якесь училище й отримає професію. Та обіцянки лишилися обіцянками. Коли перший переляк минув, він знову взявся за своє. Тільки тепер, коли починала сваритися з ним за те, що вештається без діла, він хутенько втікав з дому й з’являвся через два або три дні. Намагався виховувати Дмитра і Віталька, тільки куди там, – махає безнадійно рукою Валентина Дмитрівна. – Якщо моя думка була для нього порожнім звуком, повчання Вітальки тим більше, – каже згорьована жінка. – Останнім часом дійшло до того, що рідні брати почали по-справжньому ворогувати. А все через те, що Дмитро не соромився взяти з дому якусь річ і продати її. А останньою краплею стали ті прокляті сімсот гривень, які я відклала, аби купити холодильник. З цих грошей, точніше їх крадіжки Дмитром, все і почалося.
Із матеріалів кримінальної справи. Показання Дмитра А. «Для своєї матері я завжди був другорядною дитиною. Усе найкраще, скільки себе пам’ятаю, мало бути у Віталія. Ворожнеча поміж нами була завжди, а коли подорослішали, моя ненависть до нього лише поглибилася. Це з мене робили ледащо, п’яницю й недоумка, братом мати завжди пишалася, хоча він аніскільки не був кращий за мене. З ним вони могли говорити  й щось планувати годинами, часто демонстративно не помічаючи моєї присутності. Коли ж я якимось запитанням чи проханням нагадував матері про свою присутність, це дратувало її. Так, 700 гривень, які вона відкладала, взяв я. Не тому, що не міг обійтися без цих грошей. Розлютило мене те, що ці гроші вони ховали від мене, ніби я у своєму домі квартирант або ж злодюжка. Куди витратив, не пам’ятаю. Частину на горілку, аби пригостити друзів, на іншу, здається, придбав наркотики для себе...».
Після крадіжки чималенької для сім’ї суми Дмитро, як це бувало все частіше, зник з дому більш ніж на тиждень. Пізніше, вже під час слідства, він пригадає, що ночував, де прийдеться – у друзів, на лаві у парку – це вже коли скінчилися гроші. А коли добряче змерз і зрозумів, що для приятелів без копійки в кишені він зайвий тягар, вирішив повернутися додому. Там, як завжди післяобідньої пори був лише Віталій. Він порався у квартирі, водночас готуючи вечерю для матері, і, забачивши Дмитра, замість привітання, спитав: де той подів гроші?
Із показань Дмитра А.
«Я чекав, що він розпочне допікати мене про гроші, однак його наполегливість  і якась агресія мене розлютили. Здається, я відповів, що не маю перед ним звітувати, бо це були гроші матері, порадив, аби він займався своїми справами. Утім, він не давав мені спокою. Коли ж я пішов відпочити, бо дуже боліла голова, він увімкнув пилососа, а потім знову взявся за своє. Спочатку я намагався говорити з ним спокійно, відповів, що завтра чи післязавтра піду працевлаштовуватися й віддам усе, що взяв, запропонував припинити балаканину. Тільки куди там! Я ж відчував, що головний біль посилюється, мабуть, мені треба було б щось випити і я... попросив брата дати мені кілька гривень, бо не мав нічого. А він як озвірів, кинувся на мене, кричав, аби я йшов туди, звідки прийшов. Терпіти приниження далі я не зміг...»
Тільки-но з прибиранням було покінчено, Віталій пішов на кухню, де готувалася вечеря і коли на порозі з ножем у руці з’явився старший брат, він повторив, аби той залишив їх з матір’ю у спокої. Додав, що не дасть йому бодай і однієї гривні, навіть якщо Дмитро помиратиме з голоду в нього на очах.
І тоді останній зробив кілька кроків у напрямку, де стояв Віталій.
А 15-річний хлопець, здається, навіть не зрозумів усього, що відбулося за кілька секунд. Не встиг сказати жодного слова, а в очах застигло німе здивування.
– Я повернулася додому близько дев’ятої вечора, – пригадує жахливі подробиці того дня Валентина Дмитрівна. – У квартирі – тиша. Прибрано, на плиті ще тепла вечеря, а Вітальки немає. Здивувалася, звичайно, адже якщо він ішов кудись – завжди попереджав. Поїла, включила телевізор і непомітно якось задрімала. Прокинулася від того, що Віталька мене кличе, жалібно якось кличе. Тоді  вперше відчула незрозумілу тривогу. На годиннику було близько другої ночі... Кому ж подзвониш, у кого спитаєш: де він є? Очей тієї ночі я так і не зімкнула, а ледь дочекавшись ранку, побігла до міліції, аби заявити, що діти зникли з дому. Мені пообіцяли посприяти у розшуку й сказали, аби я повернулася додому й чекала дзвінка. Я так і зробила, бо яка вже тут робота, коли на душі такий неспокій? Прийшла, присіла за столом, – тяжко зітхає Валентина Дмитрівна, – вирішила від телефону не відходити. А тоді раптом спало мені на думку передивитися Вітальчині зошити. Я до шухляди, а вона не відкривається. Зазирнула під стіл і побачила великий поліетиленовий згорток. Ви не повірите, але я тієї ж миті зрозуміла, що там...
Із протоколу огляду місця події. «У кімнаті під столом в поліетиленовому мішку чорного кольору було виявлено труп Віталія А. з численними колото-різаними ранами в ділянках голови, шиї, тулуба, передніх кінцівок, а також раною у волосяній частині голови.   На шиї трупа виявлено ганчірку, обмотану навколо шиї та голови і просякнуту речовиною бурого кольору. У цій же кімнаті на підлозі виявлено спортивну гантелю з дерев’яним руків’ям та металевий розвідний ключ. На полиці в кухні виявлено господарський ніж. Згідно з висновком судово-медичної експертизи, смерть Віталія А. настала від численних поранень голови, шиї, тулуба і верхніх кінцівок з пошкодженням магістральної судини і правої легені з розвитком крововтрати».
– Усе, що відбувалося потім, – по хвилі продовжує співбесідниця, – я пригадую уривками. Старшого сина, як мені говорили вже після похорону, затримали одразу. Він начебто і не опирався, зізнався в убивстві брата. Ось тільки найбільше мене шокувало те, як він його убивав, – на очах жінки знову навертаються сльози. – Спочатку різав, колов, а вже коли збирався втікати,  Віталька, на свою біду, поворушився, він його почав душити, добивати гантелею. Ні, не можу більше про це говорити. І бачити його не хочу. Пише мені щотижня, просить, аби навідалася, їжу принесла. А я не можу... можливо колись, пізніше, – додає невпевнено жінка.
Справу про братовбивство невдовзі розглядатиме суд. Але вже сьогодні можна прогнозувати, що за вбивство з особливою жорстокістю Дмитра А. буде засуджено на строк не менш ніж
10 років.
Здається, нині він розкаюється, пише листівки до матері й просить прощення за свій гріх. Одначе у неї досі немає сил відповісти йому, підтримати. Єдина втіха для жінки – портрет на стіні, перев’язаний скорботною стрічкою. На ньому – її Віталька. Він був опорою для матері, міг стати надією на спокійну старість. Міг.