Козацька чайка вирушить до Грузії

З нагоди грузинського походу екіпаж «Спаса» зняв з корабля гармату і салютнув на Європейській площі.

Від пострілу небо захиталося і вдарило по Києву дощем. Іномарки біля Українського дому перелякано запищали сиренами. Під такий оркестр Сашко Дітчук, стерновий чайки, розповідав «Вечірці» про пригоди справжнього козацького корабля і мріяв про подорож навколо світу.
 – Два роки тому ми ненавмисно оголосили Англії війну. Зайшли в Дувр і вирішили, як було заведено у старі часи, відсалютувати кораблям Її Величності із носової гармати, – розповідає пан Дітчук. – Пальнули і... Заревли сирени, прилетіли катери, прибігли чиновники! Як з’ясувалося, звичай вітати гарматами країну, до якої зайшов корабель, давно скасували. Англійці нас посварили, гармати опечатали, але відпустили. До Франції. А там (мрійливо зітхає) зовсім інша пісня.
Місцевий репортер навіть образився на те, що жіночки забули про своїх «мушкетерів». «Нам добре з козаками, – щебетали француженки. – З ними все по-справжньому. Їм весело – вони сміються і співають веселих пісень. Сумно – знов співають». Просилися із нами по морях подорожувати. Але, жінка на кораблі... Іноді в прикмети треба вірити. До того ж, чайка – не судно для прогулянок. Умови тут – не те що в номерах «люкс» (розводить руками): вода  – яку Нептун пошле, біотуалети  – за бортом, а спочивальні   – настільки малі, що панночки із файним бюстом можуть зачепитися за стелю (хитрувато посміхається). Отже, «мадемуазелі» помахали нам хусточками і на згадку про Францію подарували нашій чайці мотор. Тепер ми, як в «Енеїді», – і козаки, і парубки моторні.
– Крім Дніпра, де ходить «Спас»?
 – Ходили ми по Балтиці. Підкорили Віслу. Дуже вибаглива річка. Не те що «сім футів під кілем», іноді й двох не знайдеш. Обійшли навколо Європи. У травні вирушимо до Грузії. Потім налаштуємо вітрила до Атлантики. Є така думка, улаштувати подорож навколо світу. Уявляєте – на чайці через три океани! Але меценатів днем з вогнем не знайдеш. Отже, ходить «Спас» без патронатів. Так би мовити, на своїх вітрилах у вільному плаванні.
– Як зустрічали вас у Європі?
 – Так, як і належить зустрічати справжній козацький корабель-чайку. Скажімо, Афіни – останній європейський порт, де ставлять печатку з правом на євроморський простір. Спека – як на екваторі. Люди – як сонні мухи. Після другої на вулицях жодної живої душі. Хлопці зникли за сувенірами, а я залишився біля щогли. Надумав вітрило поставити – щоби хоч якусь тінь влаштувати. Чую позаду: «кахи-кахи». Солідний грек у білій сорочці: «Хто капітан? Коли відходите?» – запитує. Відповідаю: «Години за три». «Ну тоді, – каже, – встигну». Повернувся і приніс два здоровенних ящики з пивом і льодом: «Це заради знайомства. А після сьомої прошу до столу». «Так ми ж відходимо», – кажу. А він продовжує: «Нікуди ви не підете. Як начальник порту заарештовую вашу чайку на три дні. Якщо я таке диво побачив, то його мають побачити й інші. Зателефонуйте до вашого консульства, всіх запрошую на українсько-грецьку вечерю. Будуть мер Афін, професура із університету, доглядач національного музею і всі бажаючі».
– Свято було на всі сто?
– На двісті! На причалі, вздовж чайки, накрили двадцятиметровий стіл. Сир, м’ясо, овочі, виноград, вино. А які у них файні пісні! Особливо про душу моряка і про зірки над вічною Егеєю. Проводжали нас з оркестром, державними прапорами і дуже шкодували, що з нашого консульства так ніхто і не прийшов. За столом ми промовчали (не без гіркоти), а у морі все це обмізкували і прийшли до висновку: наші дипломати про імідж держави не піклуються. Греки ушанували українську чайку, нескорений дух українських козаків, українську історію. Хіба ж то мер Афін і їхня професура недостойна компанія для працівників українського дипломатичного корпусу?
 – Після Афін була Туреччина. Як місцеве населення відреагувало на козацьку чайку у бухті Золотого Рогу?
– Якщо ви про походи Байди і Сірка – можете не сумніватися, у Стамбулі нашу славу не забули. Але часи уже не ті. Із султанських гаремів виручати бранок не треба. Вони самі туди лізуть. Замість шароварів козаки привозять зі Стамбула китайські джинси. А наші чайки турки пам’ятають. Побачили – вчинили галас: «Чайка-чайка, козаки приїхали!» Місцеві ресторанчики засипали нас їжею: солодощі, кава, фрукти, напої, вино. Турецькі митники, а про них розповідають усяке, зібралися на причалі. Язиками цокали, хвалили, запрошували в гості. Пропонували поставити нас у затишне тепле містечко. Мовляв, пару тижнів туристів прийматимете, грошенят заробите. Умовляли: «Куди ви поспішаєте, що вас вдома чекає…» А й насправді (насупив брови) – нічого путнього.
 – Тобто, наші українські хліб-сіль «відпочивають»?
 – Саме так. Були ми на великій Балтійській регаті. Навіть посіли друге місце. Навели контакт зі шведами і німцями. Бачили їхні шлюпки і фрегати. Коли такі кораблі заходять до Стокгольма чи Сопота – місцеві влаштовують свято. Квіти, преса, науковці... У нас типове «совкове»: «Де ваші папери? Що це за яхта?» Пояснюємо, що чайка – не яхта. Що ми її зробили зі 160-річної модрини. За спеціальним кресленням XVIII століття, знайденим в архівах Петербурзької Академії. На таких кораблях, кажемо, наші предки ходили на Царгород, знімали блокаду з Гданська, воювали Дюнкерк. Ми вам зараз усе покажемо… А у відповідь, як штемпелем по голові: «Стоять на месте и не рассредотачиваться!» Ми до таких «прийомів» звикли.
 – На травневий «грузинський прийом» сподіваєтесь?
 – Сподіваємось. Ми з політикою не граємося. 20 травня наш «Спас» виходить із Севастополя на Батумі. За чотири дні ми допливемо до сусідів і поздоровимо їх із Днем незалежності. А чому б і ні? Українцю і грузину нема чого ділити. Хіба що посмішку.
 – Ходити в гості треба з подарунками?
 – Не сумнівайтеся, обходження знаємо. Повеземо сусідам найкрасивіші у світі українські пісні і малюнки дітей. Нещодавно ми провели конкурс: що наші діти знають про Грузію. А ще візьмемо з собою нашої «земної» медовухи. Не якоїсь там горілки-розливайки, а нашої козацької.
 – І, напевно, закуску. Адже під медовуху потрібно варити куліш?
 – Як ви гадаєте, чому запорожці так багато випивали? Тому, що козацький куліш був не просяною юшкою. Просо – це таке, одна добавка. А для доброго частування січові кашовари м’ясо з м’ясом варили. Додавали солі, лаврового листа, усіляких спецій і городину кришили. І «земну» медовуху зробимо. Рецепт простий: на три частки спирту – дві частки меду. Змішуємо усе в склянці і закопуємо в землю на два-три місяці. Мед очистить спирт і підсолодить, а гущавину треба викинути.
 – На які кавказькі сувеніри сподіваєтесь?
 – Якщо дозволить наша митниця – кілька діжок грузинського вина. Щоби потім на Трухановому острові улаштувати козацькі забави і згадати друзів із Сонячної Колхіди.