Зона поза форматом

Вивезення у 86-му із Чорнобиля свиней і корів на м’ясопереробні заводи і продаж восени того ж року «радіаційної» картоплі у Боярці визнано сьогодні «історично не дійсним», а свідка всього цього позбавлено будь-яких прав на чорнобильську пенсію

Найбільша екологічна катастрофа Європи з кожним роком залишає все менше і менше свідків. Але 26 квітня 1986 року не дозволяють нам забути ті люди, наші рідні і знайомі, які сьогодні згадують про страшні дні ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та борються за своє підірване здоров’я і втрачені права.
Григорій Омелянович Жидченко з першого дня аварії і протягом наступних тридцяти днів працював водієм у самому «пеклі» катастрофи і на прилеглій до нього території. Про події у Чорнобилі він погодився розповісти «Вечірці».
«Тоді я працював на Боярському автопідприємстві, – розповідає Григорій Омелянович, – 26 квітня 1986 року мене відправили працювати в Чорнобильську зону. Там возив спецодяг, продукти харчування. А в основному був кур’єром, тобто, сідав у свій грузовий москвич і возив різного роду начальство по всій території зони, куди скажуть. Тому всю зону я проїздив уздовж і впоперек, і знаю її, як свої п’ять пальців. Працював кожного дня, десь о восьмій ранку туди приїжджав і так до п’ятої-шостої години вчора. Багатьом ліквідаторам видавали спецодяг, гумові чоботи і дозиметри, а нам – водіям – нічого. Ото в якому одязі працювали, у тому ж і додому приїздили. Я кожного дня повертався звідти до себе в Коцюбинське, але багато хто з моїх напарників залишалися там на ніч, особливо ті, хто любив випити. Бо коли люди тікали із зони, вони залишали свої домівки з усім добром, де було багато горілки і харчів, особливо курячих яєць. І ті, хто із ліквідаторів, казали, що алкоголь нейтралізує радіацію, так саме цих людей уже давно в живих немає».
Як розповів Григорій Омелянович, у дні ліквідації наслідків аварії, до зони приїжджали багато військових частин, солдатами був «забитий увесь ліс». У Чорнобилі  також було багато міліції із різних регіонів України. У ті страшні дні було дуже спекотно і солдати працювали напівроздягнуті до пояса: поливали дахи будинків водою, збирали землю, покриту радіаційним пилом, далі машини її вивозили у заздалегідь приготовлені ями неподалік від епіцентру аварії. У ті ж ями скидали трупи пристрелених котів і собак. Їх убивали так звані мисливці, а потім трупи прикривали поліетиленовою плівкою і засипали піском.
«До Чорнобиля приїздили машини-скотовози, – продовжує свою розповідь Григорій Омелянович, – із Білої Церкви та Яготина, аби вивезти звідти усю живність. Я тоді запитав у військових, куди ж діватимуть цих тварин, а мені сказали, що їх мають знищити, а трупи спалити. А один із ветеринарів, який відповідав за вивезення цього скота, сказав мені по секрету, що ніхто цих корів і свиней спалювати не буде, а пустять на ковбасу до м’ясозаводів у Білу Церкву і Яготин. І він мені ще сказав: «Ви цю ковбасу ще і з’їсти встигнете, поки будете працювати у Чорнобильській зоні».
Через тридцять днів після важкої роботи в Чорнобильській зоні Григорій Омелянович відчув на собі перші наслідки радіаційного випромінення. Як розповів чоловік, він тоді звернувся до лікаря зі скаргою на гіркий присмак в роті. «Я брав до рота цукерку, а вона мені, як полинь, – говорить він. – Лікар дала мені якусь піґулку і сказала, що я вже достатньо «нахватався» радіації. Але восени 1986 року мені все-таки
довелося повернутися до Чорнобиля. Я вивозив звідти підстанцію, а в той період якраз копали картоплю. І от, повертаючись із зони через Боярку, побачив як там продають, з машини мого знайомого, картоплю розфасовану в сітки по 20-30 кілограмів. Я і собі хотів узяти, бо картопля була така гарна – велика, рожевого кольору. А мій знайомий мене зупинив і каже: «Не бери. Ти що не розумієш звідки вона».
Григорій Омелянович згадує, як до 30-кілометрової зони відчуження приїздили Пугачова і Кобзон «давати концерт»: «Вони тоді десь із годину поспівали і поїхали, і за це отримали «ліквідаторів ЧАЕС». Та сама історія була і з різними партійними працівниками. Перше своє посвідчення ліквідатора я отримав одразу у 86-му при СРСР. Тоді мені і пайки з консервами давали, і гроші. При незалежності України, у 91-му, треба було змінити посвідчення «ліквідатора» з радянського на українське. Я змінив. Потім, десь через два роки, треба було ще раз його поміняти. Ну я здав документи із заявою. Мені ще тоді сказали, аби в заяві написав про все, що робив у Чорнобильській зоні, і що бачив там, наказуючи: «Пишіть правду», а я запитую: «Що, усю правду?», а вони мені: «Так». Ну і написав: і про корови, і про картоплю, і про те, як свиней вивозили звідти на ковбасу».
Після цієї «фатальної» заяви з 1993 року Григорій Омелянович не може отримати посвідчення, що є учасником ліквідації наслідків аварії на
ЧАЕС. Хоча має довідку, підписану директорм боярського автопідприємства 13245, у якій йдеться, що «Жидченко Г.О. …  1986 року працював на перевезенні вантажів у м.Чорнобиль». Ця довідка була йому надана «для пред’явлення за потреби для обміну посвідчення (ліквідатора. – Авт.)»  у 1993 році.  Цього року  Григорій Омельянович також отримав рішення Ірпінського міськсуду, у якому йдеться, що «Заяву задовольнити. Установити факт, що Григорій Омелянович Жидченко приймав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, а саме, в м.Чорнобиль і м.Прип’ять возив спецодяг, а із с.Копачі і м.Чорнобиль вивозив свиней».
А через п’ять років (!) Комісія із спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, винесла остаточний «вердикт»: «на підставі представлених документів видача посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Григорій Омелянович Жидченка є безпідставною. …дані рішення суду (Ірпінського міськсуду. – Авт.) не відповідають історичній дійсності». Після такого рішення у далеко не здорового чоловіка зникла будь-яка віра у справедливість. Повернути свої законні права він уже не сподівається, а тільки з прикрістю час від часу гортає свої довідки, і не розуміє: «Чого ж їм ще бракує?»