Ширпотребний сувенір не для музею

Керамічний баранчик із Опішні, чепурухи із Запоріжжя, слобожанські «родичі гарбузові»... Нічого такого на ярмарку Андріївського узвозу не знайдеш. У наметах із будьонівками, булавами і матрьошками усе без душі і по-дорослому. Музей іграшки – інша справа.

«Ви хочете приїхати на екскурсію? Хвилиночку,.. – директор Державного музею іграшки при Міністерстві освіти і науки України розгорнула Журнал відвідувань і безнадійно покачала головою – є «віконце» на початку червня. Вас улаштовує? Приходьте, ми будемо на вас чекати». Телефон – «погодився» і замовчав. А Людмила Гладун почервоніла і стала виправдовуватись: «Дуже ущільнений графік. Усі хочуть і ми хочемо, але ж приміщення у нас – не Ермітаж. Так і працюємо на слухавці з «журналом».
– Що може бути серйознішим за роботу із ляльками, конячками, ведмедиками і зайчиками?
Людмила Гладун: З конячками…(задумливо), а давайте походимо по виставці і подивимося на коників і зайчиків.
Біля входу чи виходу на експозицію «Національна українська іграшка» потрапляємо на справжнє козацьке весілля. Все весілля у розкритій скриньці: молодята, свати і гості – сорок персон у кожухах і свитках, шароварах, плахтах і очіпках. Ідеальна жива ілюстрація до гоголівських книг від народної майстрині Тетяни Федорової. Поруч із «весіллям» на стіні виліплена із солоного тіста «Вечірниця» із м. Славутича.
– Усе це настільки реально і правильно – хоч лекції читай по етнографії.
Людмила Гладун: Що ми і робимо. Цю залу вже давно облюбували студенти інституту дизайну. Особливо їм подобаються вироби із соломи. От (виймає із шафи золоте в повному розумінні дзеркало), раніш такі ромбовидні «люстерка» мами давали немовлятам. Сонце відбивалося від плетива, а діти бачили в ньому своє і мамине обличчя. До речі, усі сучасні брязкальця і підвіски починалися зі звичайної соломки. І з уже забутої гусячої шиї. Ті, хто не знають – слухають екскурсовода і починають кривитися. От такий (показує) експонат-брязкальце нам надіслав умілець Андрій Гусак із Полтави. Ця забава для чоловіків. Фуркало (розмотує нитку і починає крутити) своїм гудінням лякало мавок і русалок: щоб лани не витолочували і не зваблювали парубків. Тут (підходимо до великої шафи) наша гордість – чудо-кінь від Івана Приходька із Борисполя. Іноземці за такого Сивку-Бурку платять сотні доларів (любовно погладжує іграшку) – не бездушний холодний пластмас, а живе дерево. Раніш коник стояв на підлозі, а потім довелось його «поставити у стайню». Тут, у музеї іграшки, дорослі стають дітьми і про усе забувають. Навіть про своїх малят. Дітлахи користаються «вільним квитком» і із тисячі експонатів вибирають саме цю іграшку. Підійдуть до неї, ось так погладять, а потім осідлають і катаються по залі.
– Мабуть, діти розумніші за дорослих і національно свідоміші. І напевно, на зламі тисячоліть, в епоху швидкостей і поголовної комп’ютеризації, люди мають згадати про свої історичні корені і відродити національні народні іграшки.
Людмила Гладун: Усі ми родом із дитинства. А від того, якими іграшками грають діти, залежить наше майбутнє. Я не закликаю відмовитися від сучасних ляльок і конструкторів. Але на ранньому етапі дитині дуже потрібна народна іграшка. Щоби вона усвідомила свою сутність. У Японії, наприклад, ляльку Барбі роблять японкою, на Близькому Сході їй закривають обличчя й у набір вкладають коврик для молитви. А у нас… Дівчатка виростають на безликому непропорційно довгоногому анатомічно хворому стереотипі.
– Чим можна вилікувати комплекс неповноцінності
«а-ля Барбі»?
Людмила Гладун: Кілька років назад киянка Галина Смирнова розробила унікальну ляльку – Роксолану. Навіть зробила два гіпсових зліпки. Але... проект заморозили, майстрині не стало і від національної української ляльки залишилася лише ідея.
– У ваших фондах стільки унікальних предметів. Відкіля ви їх берете?
Людмила Гладун: У нас прописано десять тисяч іграшок. Збираємо їх з кожної області по ляльці. «Весілля» із приватної колекції Ольги Лисенко. Ляльку Василину, ви її бачили у центральній галереї, і не тільки її, зробили Ядвіга Василевська і Юрій Мельничук. Дуже багато авторських робіт. Ми з 2003 року проводимо конкурси на найкращу народну іграшку. Для кловської душі (музей знаходиться на Кловському узвозі), а не для Андріївського узвозу. Ширпотребний сувенір – не для музею.