Серед героїв не значиться...
Здається, про ті чорні весняні дні 1986 року вже все сказано. Написані томи спогадів, зроблені висновки, роздані нагороди та привілеї, пенсії та пільги. Пам’ятають і славлять героїв. Та чи всіх?
Сьогодні мало кому відомо, що першим з караулом лейтенанта Володимира Правика у саме пекло кинувся і заступник начальника пожежної частини №2 капітан Григорій Леоненко. Сергій Телятников тоді був у відпустці і прибув на місце аварії через дві години. У той же день усю команду разом з Телятниковим літаком відправили до лікарні в Москву, а Леоненко ще чотири дні залишався біля реактора, організовував заміну, керував роботами пожежників, першим піднявся на гелікоптері над кратером, отримав велику дозу опромінення. Але від держави заслужив лише статус звичайного ліквідатора зі скромною пенсією. Радіація ще дванадцять років після аварії руйнувала його організм, крапля за краплею забираючи життєві сили. Він тихо і непомітно помер в 45 років. Серед героїв ім’я Григорія Андрійовича Леоненка не значиться. Лаври слави дісталися іншим. Його вдова Євдокія Максимівна марно намагається повернути заслужене її чоловіком пошанування. Тендітна жінка не може пробити мури байдужості чиновників. «Гриша – герой, якого незаслужено забули. Мені нічого не треба, а лише відновити справедливість», – каже Євдокія Леоненко.
Сумна доля
Симпатична худенька жінка з посивілим волоссям перегортає сторінки сімейного альбому, мов книгу пам’яті. З багатьох фото усміхається її коханий Гриша. Молодий, дужий, у формі пожежника, з друзями, з синами.
– Доля послала нашій родині багато випробувань і неймовірних труднощів, та я не скаржуся на долю. Із Гришею прожила хороше життя, хоч і коротке. Був люблячим чоловіком і батьком, – розповідає Євдокія Максимівна. – Він приїхав у Прип’ять на роботу після закінчення пожежного училища 1975 року. Я тоді працювала в ательє. Одного дня туди з перевіркою прийшов молодий офіцер–пожежник. Ми з ним ледь не лобами зіткнулися в дверях. Він лише посміхнувся мені. А через кілька днів зателефонував до ательє і запросив у кіно, сказав, що ту коротку зустріч зі мною вважає фатальною. Через кілька місяців ми зіграли весілля.
Життя навпіл
Весною 1986 року родина Леоненків почувалася щасливою. Нещодавно отримали новеньку трикімнатну квартиру, облаштували її, на радість підростали синочки – шістнадцятирічний Сергій та чотирирічний Андрійко.
– У ту ніч, 26 квітня, всі вже спали, а я закінчувала роботу на кухні, коли о 1 год. 26 хвилин тишу порушив телефонний дзвінок. Здивувалася: хто це так пізно? У слухавці пролунав тривожний голос сусідки Галини, яка працювала диспетчером на ЧАЕС: «Дусю! Буди хутчіше Гришу! Атомна зірвалася!»
Коли заступник пожежної частини капітан Григорій Леоненко прибув до палаючого реактора, хлопці з караулу Правика вже гасили полум’я. Через дві години прибув і начальник частини Сергій Телятников. Пожежникам стало зовсім зле, вони падали з ніг від безсилля і Леоненко виніс усіх по черзі з-під реактора на свої плечах. «Гриша, мені погано, залишайся тут за мене», – сказав Телятников, коли за вогнеборцями прилетів літак із Москви. У тому пеклі він залишився ще на чотири доби. Організував нову бригаду пожежників, в яку увійшли Петро Шаврій, брати Іван та Петро Хмелі з батьком тощо. Багатьох уже немає серед живих. Григорій першим з генералом Захаровим піднімався на гелікоптері над розбурханим кратером реактора, аби точно розрахувати, куди скидати мішки з піском. Усього лише семи секунд було достатньо, щоб отримати опромінення в 200 рентген та променеві опіки обох ніг.
– Григорій з’явився вдома лише через добу. Сказав, щоб збиралася з дітьми, бо будуть евакуювати Прип’ять. Діти кинулись до нього. «Синочки, не підходьте до мене!» – аж закричав. Знав, що дозу отримав смертельну.
Я сіла в автобус в одному сарафані та босоніжках, діти – в шортиках і футболочках. З собою взяли лише документи, сподівалися, що незабаром повернемося, – згадує Євдокія Максимівна. – Григорія через кілька днів поклали в лікарню в Іванково. Я приїхала туди з дітьми. Коли лікар заміряв дозиметром одяг меншенького Андрійка, то аж зблід. «Переодягни дітей і обстрижи наголо негайно!» – порадив.
Погорільці за статусом
В Київ Леоненки приїхали погорільцями. Все, що нажили чесною працею, залишилося в зоні. Григорія поклали на лікування до онкологічного інституту, Євдокію – до радіаційного центру, хлопчиків забрала бабуся в Броварський район.
– У вересні нас виписали з лікарні і ми навідалися до рідної оселі. Вразив той безлад, що панував у нашій колись затишній квартирі. Двері виламані, речі пограбовані, по підлозі розкидані фотографії з відбитками чужих чобіт. Мов по душі потопталися…
Спочатку сім’я тулилася в однокімнатній кімнатці у Вишневому, а потім їм виділили трикімнатну квартиру на вулиці Борщагівській. Подружжя прийшло подивитися на нову оселю. Перед очима постали майже руїни. Двері обдерті, підлога пощерблена, сантехніка розбита, розетки билися струмом. На ремонт держава не виділила ні копійки. Довелося влазити в борги.
Важко жилося родині. Діти підростали. Григорій тяжко хворів, пенсію отримував всього 480 гривень, як звичайний інвалід 2-ої групи. Але був скромним, ніколи нічого не просив для себе. Працював. Він пішов з життя раптово. Йшов додому і впав біля під’їзду будинку – зупинилося серце.
Загублений у папірцях
Але треба було жити далі. Євдокія Максимівна перекваліфікувалася, стала працювати, як покійний чоловік, інспектором з пожежної безпеки. Було важко матеріально, викручувалася, як могла, адже треба було ставити на ноги дітей. Чорнобиль позначився і на її здоров’ї, вона часто хворіє. Але ніякими привілеями, які безумовно, заслужив її чоловік, не користується.
Якось її запросили на урочистості до чорнобильської дати. Чиновник від влади Шевченківського району у своєму виступі перерахував скільки і якої допомоги отримали чорнобильці. Євдокія Максимівна не витримала, попросила мікрофон і сказала всю правду про своє життя і таких, як вона.
– Звернулася було до районної влади за допомогою зробити ремонт у квартирі. Виділили аж… 70 гривень. Іноді заходиш в маршрутку, показуєш посвідчення, а у відповідь чуєш: «Ти хоч бачила той Чорнобиль? Накупляють документів…» Так боляче, ніби ножем по серцю. Та й перелік безплатних ліків для чорнобильців скоротили, – сумно каже Євдокія Максимівна. – Проте є немало людей, які переймаються нашими проблемами. Завжди допомагає Марина Шаповал, яка працює в Центрі соціального захисту населення району, лікарі радіаційного центру.
Але прикро інше. Якось були ми в Музеї Чорнобиля. Екскурсовод гарно розповідала про героїв, що першими кинулися гасити полум’я. А про Гришу – ні слова. Я звернулася до екскурсовода, а вона: «А хто такий Леоненко?» Тоді директор музею показала на єдину маленьку фотографію мого чоловіка, яка й непомітна серед інших. Так само як і фото Шаврія, Хмелів. Я хочу лише виконати обов’язок перед пам’яттю Гриші. Коли народяться його і мої внуки, хочу, аби вони знали, який подвиг звершив їх дід Григорій Андрійович Леоненко. Вірю, що вони пишатимуться ним.