Художня реанімація

Династія київських реставраторів повернула до життя кілька тисяч картин за допомогою звичайного меду і міхурів осетрових риб

Картини, як і люди, старіють, хворіють, тому час від часу їх треба підліковувати, а то й реанімувати. Цим переймаються лікарі від мистецтва – реставратори. Вони, як і медики, суворо дотримуються правила: «не зашкодь», адже найменша помилка може звести нанівець естетичну цінність шедевра.
Не кожен художник може бути реставратором, натомість кожен реставратор  –  художник. Так вважає Ірина Демидчук-Демчук, завідувачка відділом охорони пам’яток історії та культури Національного художнього музею України.

Медові річки, осетрові береги
Ця жінка живе у царстві вічної краси, естетичної насолоди, бо щодня милується творами образотворчого мистецтва. І не просто втішається мальовничими пейзажами, вишуканими портретами, старовинними іконами, на яких збереглася печать віків, а має можливість зазирнути у далеку минувшину, коли творили ці дива. Своїм скальпелем, а він є найголовнішим інструментом реставратора, вона наче торкається душі картини. Боже борони, її ненароком вразити: тут треба бути не тільки мистецтвознавцем, але й фізиком, хіміком, фотографом, рентгенологом.
– Щоб реставрувати картину, слід досконало знати технологію її створення, пояснює пані Ірина. – Сьогодні ти – Врубель, завтра – Пимоненко. Мимоволі занурюєшся у далекий чи близький світ творця, дивишся на картину очима автора. Але одного погляду професіонала-реставратора замало, тоді на допомогу приходить наука.  Ми робимо хімічний аналіз пігментів, якими написана картина, розглядаємо її під мікроскопом, бо лише так можна знайти дрібні пошкодження фарбового шару.
Загалом, процес реставрації починають із фотографування ушкоджених фрагментів. Потім складають реставраційний паспорт картини, куди вписують усі дані про фарбовий, ґрунтовий шари, полотно, підрамок. Коли поставлено, так би мовити, діагноз – приступають до «реанімації». Хоч ми і живемо в епоху комп’ютерних технологій, у реставраційній майстерній і досі знаряддями праці є скальпель, молоток, кусачки, викрутка, лупа чи праска часів прабабусиної молодості. Клей глютиновий (його виготовляють із міхурів осетрових риб) дотепер купують в Астрахані. У радянські часи за 5 кілограмів віддавали 10 карбованців. Нині кілограм глютинового клею коштує 300 доларів. У майстерні завжди пахне медом. Його використовують замість воску, як пластикітатор, бо останній швидко втрачає свою пластичність й тріскається.

Реставратор у другому поколінні
Пані Ірина бере до рук старовинну ікону XVII століття, щоб продемонструвати реанімаційний процес: покриває її клеєм, поверх якого кладе цигарковий папір і обережно проводить по ньому праскою, розігрітою на водяній бані. А тоді змоченою у воді губкою змиває його. Через такі маніпуляції пройшли сотні полотен, ікон, які реставрувала Ірина Федорівна. Адже цій справі віддала понад 40 років свого життя.
Першою картиною, до якої вона доторкнулася скальпелем і душею, був етюд Васильківського. Дівчина лише закінчила школу, але їй вже довірили відновлювати фарбовий шар полотна. Впоралася, ще б пак, адже професію успадкувала від батька, Федора Івановича, котрий 1938 року заснував у Києві реставраційну майстерню, і матері Наталії Павлівни – її головного реставратора. Мама взяла собі у помічниці доньку, коли працювала з «Катериною» Шевченка (зараз  полотно знаходиться у Національному музеї ім. Тараса Шевченка. – Авт.) А вже «Автопортрет» Кобзаря Ірина реставрувала сама. Складно було відновити це покриття, яке виконане асфальтовою фарбою. Нині натуральних фарб майже немає, та це не завадило повернути полотну його славу.

Київ – Нью-Йорк. Білети в майстерні
Професія реставратора нині затребувана. Захоплення колекціонерів, світові аукціони, славетні виставки надають сенсу поверненню шедеврів із забуття. Нещодавно, за допомогою київських реставраторів, світ дізнався про українського живописця Всеволода Максимовича. Художник не був визнаний при житті, через що молодим пішов із життя. Його роботи ніколи не виставлялися, навіть не мали підрамників. У київській майстерні спеціалісти повернули до життя 20 полотен майстра, якими тепер захоплюється увесь світ. Виставка картин із шаленим успіхом пройшла у Чикаго та Нью-Йорку. Картини мали повернути в Україну ще у лютому, але на прохання шанувальників мистецтва вернісаж продовжили до квітня. Досить часто трапляється, що українські художники повертаються на батьківщину з далеких світів, долаючи численні кордони, таможні.
Цікава історія у картини Олександри Екстер «Міст. Севр», яка є зразком формалістичного мистецтва. Вона потрапила до рук пані Ірини у такому занедбаному стані, що «чарівниця» не знала, з чого починати: основа нагадувала ганчірку. Нині ця робота частенько подорожує світом. Нещодавно була представлена у Нью-Йорку на виставці «Сім амазонок мистецтва світу», де мала шалений успіх. Коли її вперше виставляли у Москві у Бахрушинському музеї, фахівці дивувалися майстерності київських реставраторів.
Але це ще не все, чим пишається Ірина Федорівна. Зараз у Національному художньому музеї України триває виставка Тетяни Яблонської, в експозиції якої є картина «У парку». Це одна з перших її робіт. Оживила її пані Ірина за кілька місяців, хоча буває, що над реставрацією картини, особливо старовинних ікон, доводиться працювати цілий рік, а то й більше.

Підробку  виявляє ультрафіолет
Не секрет, що колекціонування творів образотворчого мистецтва – цікаве захоплення, яке приносить чималі кошти.  Українці, наприклад,  «вкладають» гроші в полотна Миколи Грищенка та Олександра Шишка.
– Таке враження, що картин Грищенка і Шишка рік від року більшає, – каже пані Ірина. – На Андріївському узвозі цілі артілі виставляють їх на продаж. А копії настільки професійно зроблені, що комар носа не підточить. Проте нам часто доводиться розчаровувати колекціонерів, які вклали у покупку солідні гроші й пошилися в дурні. Ультрафіолетові промені настільки скрупульозно «прочитують» справжній підпис художника, що пройдисвітів легко вивести на чисту воду.
Дедалі популярнішими стають художники закарпатської школи Йосип Бокшай та Альберт Ерделі. У Бокшая є родичі-художники, але їхні доробки мають значно меншу цінність. Якщо полотна Йосипа продають за 50-70 тисяч доларів, то картини його родичів потягнуть хіба що на 2-3 тисячі. Аби швидше розпізнати, де оригінал, а де копія, мистецтвознавці створюють банк даних про підписи художників, хімічний склад фарби: зрівняєш підписи і вмить виявиш шахрая.
Останнє відкриття Ірини Демидчук-Демчук – роботи українського художника Сергія Свєтловського, які колись прикрашали Палац одружень на вулиці Шовковичній. До реставраторів шедеври, виконані на металі, потрапили в рулоні: з пліснявою, осипаною фарбою. Уперше довелося закріплювати новий шар синтетичними матеріалами (підказали колеги з Ермітажу).
Зараз на робочому столі у майстрині –  картина кримської художниці Валентини Цвєткової. Ірина Федорівна запевняє, що невдовзі «кримська яблунева гілка» засяє всіма кольорами весни і, знімаючи із полотна наліт старості, не випускає скальпеля з рук.