Місто храмів
Сто тринадцять найкращих і найшанованіших церков України зібрано у великий архітектурний ансамбль і представлено у бібліотеці ім. Вернадського
За декілька днів до Великодня Київ став самим храмовим містом України. Щоправда, лише на місяць. У цьому можна переконатися на 70-й ювілейній виставці Миколи Михайловича Козачевського, де представлено архітектурні мініатюри українських храмів. Деякі з них вже давно зруйновані і збереглися лише у вигляді макету.
– Миколо Михайловичу, у кожного своя дорога до храму. Як починалась ваша?
– З годівниці для синичок. Десять років тому я пішов на пенсію, у мене з’явилось багато вільного часу. Робив білоцерківську годівницю, а вийшла київська Андріївська церква. І тут у мене одразу сяйнула думка – побудувати всеукраїнську Соборну площу. І прикрасити її найкращими християнськими храмами. Скажу вам як історик. У кожному місті, у кожної громади була і має бути своя соборна площа. Соборна – розумійте як зібрана. Усі вулиці сходилися до цього місця і збирали всю громаду воєдино. Соборів і церков в Україні багато (зітхає). У кожного приходу свої. Але люди забувають – Бог один, і всі ми діти одного батька.
– Чи правда, що в будинку майстра всім музам вистачає місця, а сам він живе на коробках?
– Коробки є, та небагато. І мені, звичайно, дістається від дружини. Починаю працювати на кухні – виганяє на балкон. Виходжу на балкон – заганяє в квартиру. Але більшість моїх робіт кочує. Ті, що ви сьогодні бачили, катаються з міста до міста. Іноді і я разом із ними. Дружина свариться: «Їздиш собі на збиток. А пенсія у нас не депутатська». «Добродії» пропонували кинути цю справу і жити як усі. І ділок приходив – обіцяв усі ці «хатки» реалізувати. Усе можна розгубити. Але, скажіть, хіба ж без віри можна жити? Що ще нам залишається в житті?
– Скільки треба часу на створення одного такого макета?
– Усе залежить від настрою. Іноді над маленькою церківкою працюю тижні три-чотири. А над великою, звичайно, більше. Свій другий Андріївський собор я споруджував 400 годин, а церкву Миколи Доброго – 380. Храмів я набудував багато (посміхається) – у моїй колекції сто сімдесят вісім робіт. Не хотілося б, щоб усе це пропало. «Соборну Україну» (назва колекції – Авт.) возили й у Тернопіль, і в Таращу, і в Переяслав-Хмельницький. Виставляли її й у Верховній Раді. Багато солідних, дуже солідних державних мужів підходили – цікавилися. Леонід Данилович обіцяв: «Через півтора місяця мій секретар із вами зв’яжеться. І я зроблю все, щоб ваша колекція стала надбанням держави». Через півтора місяця Кучма на зв’язок не вийшов. А через рік я написав йому листа. Відповідь прийшла на звичайному казенному бланку із звичайним казенним роз’ясненням: «Президент думав, що ви хочете подарувати свою колекцію (у 1997 р. її оцінили в 40 тис. $ – Авт.) якому-небудь музею. Але вільних музеїв і вільних залів в Україні немає».
– Крім Кучми ви до когось ще зверталися?
– До багатьох. І до Кравчука. І до Ющенка ще тоді, коли він був прем’єр-міністром. Віктор Андрійович порадив звернутися до Леоніда Макаровича. А Леонід Макарович потиснув мені руку і послав до Віктора Андрійовича. Пам’ятаю, як під час виставки у Верховній Раді організатори вирішили зібрати кошти на підтримку української духовності. Вийшло, як у тому анекдоті: «А кворум взяв і не прийшов». Депутати, не знаю по скільки і як вони скидалися, накидали у «скриньку» аж 138 грн. А один дуже шановний банкір підійшов до мене, особисто подякував за високу ідейність та духовність. Потім довго копався у кишенях і дав мені 2 металеві грн.
– Недарма у Біблії сказано: «а легше верблюду пройти через вушко голки, ніж багатому потрапити до раю». Миколо Михайловичу, я був на відкритті вашої ювілейної виставки й чекав, що от-от вийде поважний відповідальний працівник від культури і зачитає відповідний документ про надання вам звання заслуженого майстра.
– Я про це вам ось що розповім. Якось телефонують із Тернополя: «Ми готуємо про вас репортаж. Давайте з’ясуємо деталі. Які у вас є нагороди і яке звання?» Відповідаю: раніше я був генералом (набрав поважного вигляду). Чую, там, у слухавці, стали охати: «Генерал!» Заспокойтесь, кажу, і не женіться за сенсацією. Я – просто народний майстер. Без титулів, без премій і дипломів. А таке високе звання мені надали учні (Микола Михайлович працював вчителем історії – Авт.). Я не знаю, чому, але вони називали мене Наполеоном. Директор школи ображався: скажи своїм учням – я, як старший, маю бути Наполеоном, а тебе нехай призначать Кутузовим. Узагалі ж (на якусь мить задумався), на всі ці титули і звання тільки тоді звертають увагу, коли вони й насправді почесні. А я на все це дивлюся, як Диоген у великій крамниці: «Скільки ж у нас усього непотрібного!»
– Прикро, доволі часто офіційна думка про справжні цінності залежить від офіційної точки зору. І як приклад тому, представлені у вашій колекції київські храми, зруйновані у 30-ті роки вже минулого століття.
– Минуле навчає сьогодення не припускати помилок у майбутньому. Але не завжди уроки засвоюються. У наші дні багато чого з того, що було зруйновано, намагаються відновити. Але забувають підтримувати й оберігати те, що ще існує. Коли я відновлював київські храми, мені довелося дуже багато працювати в бібліотеках, шукати старі листівки й альманахи. Дуже довго не піддавався храм Миколи Доброго. Проте який красень вийшов (з любов’ю гладить макет і поправляє вивіску).