Володарі неба
Навчитися літати можна без проблем. Зазвичай із п’ятдесяти «новобранців» залишається лише один. Ні, вони не гинуть, просто їм набридає тягати на собі дельтаплан.
Двісті годин свободи
Українські дельтапланеристи – не просто шукачі пригод на свою голову, а професійні спортсмени. Ім’я одного з них – Володимир Марчук. Ще з дитинства він мріяв підкорити небо, але літак не дає такого відчуття повної свободи, як дельтаплан. Володимир провів у небі двісті годин, тому сьогодні своїм досвідом охоче ділиться з молодими спортсменами найстарішого київського дельтаклубу «Альтаїр».
Аби здійснити свій перший політ, необхідно пройти піврічну виснажливу підготовку. Спершу – теоретичний курс, потім – ходьба з дельтапланом, а вже після цього виконується стрибок на висоті до п’ятдесяти метрів – і небо у вашому розпорядженні.
– Найтяжче в цьому спорті – навчитися носити дельтаплан, – розповідає Володимир. – Але без цього не обійтись. «Машина» важить майже 30 кілограмів, тому необхідно вміти тримати її в руках і не втрачати рівновагу ні тоді коли дельтаплан несеш на гору, ні у повітрі. Якщо не пройти цей курс підготовки, то можна втратити рівновагу під час посадки – а це вже гарантовані тяжкі травми.
Узагалі, дельтапланеристи – народ серйозний і до тренувань підходять дуже відповідально, можливо, тому цей вид спорту вони не вважають екстремальним. Як сказав Володимир, вірогідніше отримати травму під час гри у шахи – можна заснути і проколоти око фігурою.
«Чайник» і «утюг»
«Ви справжній дельтапланерист, якщо при слові «косяк» не думаєте про наркотик» – одна із багатьох приказок дельтаспортсменів. «Косяк» – це косий вітер, і перший курс «молодого бійця» для майбутніх дельтапланеристів – це освоєння всіх термінів.
– В основному в клубі займаються студенти, але є люди і поважного віку, – продовжує свою розповідь Володимир, – тому такі терміни, як «чайник» – новачок, «утюг» – тренувальний апарат моделі УТ, допомагають людям різного віку знайти спільну мову і забути про всі житейські проблеми. Разом із студентами тренуються літати бізнесмени, помічники нардепів, яким просто життєво необхідно забути про свою серйозність і згадати студентські роки. До речі, на «чайника» ніхто не ображається – у нас це почесне звання майбутнього підкорювача неба.
Як і у кожного пілота – у дельтапланериста є свій набір забобонів. Біля гори не почуєш слова «останній» і не побачиш спалахів фотоапаратів. А ще кожен із спортсменів голиться тільки ввечері перед польотом. Жінка не є провісником біди, як у пілотів. Тому не дивно, що у клубі займаються багато молодих дівчат та заміжніх жінок.
– У нас є одна жінка, – продовжує Володимир, – у якої дитина. Її сюди привів чоловік, аби вона відпочила від домашніх клопотів. То ця жінка настільки захопилася, що у літній сезон фактично живе біля гори.
Не самим повітрям
Хоча дельтапланеризм – один із небагатьох видів спорту, в яких Україна має своїх призерів європейських і світових змагань, рекордсменів світу, – він може перестати існувати у столиці, коли всю територію поблизу гори буде забудовано котеджами.
Тому, хто хоче навчитися літати, не треба їхати бозна-куди від Києва – сідаєш на маршрутку біля станції метро «Либідська» і їдеш у Ходосівку. Пагорб за селом з пласкою вершиною, по обидва боки якого рівнини для посадки, важко назвати дельтадромом. Але саме це нічийне місце вже тридцять років використовують любителі польотів. Тут розпочинали свою дорогу у небо багато українських пілотів, у тому числі і Олег Бондарчук – чемпіон і рекордсмен світу.
Гора, про яку іде мова, – пам’ятник археології «Городище», який датується серединою І тисячоліття до нашої ери. У підніжжя «Городища» розміщено інший археологічний пам’ятник – «Поселення», який відносять до VII – VIII століття нашої ери. Цю землю Київська обласна рада взяла під охорону 1970 року, а пізніше включила «Городище» до переліку об’єктів культурного населення.
Але нещодавно за рішенням сільської ради села Ходосівки цю землю було передано в оренду для розбудови поля для гольфу та інших спортивних споруд, а землю під горою, на яку дельтапланеристи здійснюють посадку, розділено на паї, що продаватимуть під забудову. Відповідно до статті 17 Закону України «Про охорону культурного населення», усі пам’ятки археології є державною власністю так само, як і земля, на якій вони перебувають. Будь-які дії, що призводять до порушення збереження пам’яток, – розцінюють як карний злочин.
Бабця Маруся виганяє дельтапланеристів
– Нещодавно з’явилася одна бабця Маруся, – говорить Володимир, – яка нібито є власницею землі, прилеглої до гори. Документів вона не пред’являє, а вимагає від нас наших папірців про оренду землі, які датовано ще 1970 роком. Але у нас таких документів на руках немає, бо вони втрачені, а знайти копії ми поки що не можемо. Так от, ця бабця весь час п’є з нас кров – виганяє звідти. Ми намагалися з нею домовитися, але марно. Спочатку вона нас просила, аби їй допомагали по господарству. Допомагали, а потім вона каже, що все одно не дозволить тренуватися на її землі.
Ще одна проблема, з якою доводиться мати справу, – це сміття. Під’їхавши до гори, уздовж дороги можна побачити безліч куп зі сміттям. Якби спортсмени дельтаклубу не влаштовували суботники і не вивозили сміття на звалище – уся б територія біля Городища перетворилася б на смітник.
– Це столичне сміття, – розповідає Володимир, – сміттєзбірники мають везти його на звалище, але цього не роблять – гроші заробляють таким чином. Водії машин зі сміттям беруть гроші від комунальних служб, аби ними розплатитися на звалищі. Проте кошти привласнюють собі, а сміття викидають біля нас.
Крила коштують недешево
Утримувати дельтаклуб – справа не прибуткова. Прихильників такого спорту небагато, до того ж членство у найпопулярнішому клубі «Альтаїр» коштує десять гривень на місяць. Отже грошей на «крилах» таким чином не заробиш. Але самі «крила» коштують не- дешево і не всі можуть собі дозволити придбати власні.
Спортивний дельтаплан коштує близько 3,5 тисячі євро, підвісна система – півтори тисячі, шолом – двісті у євро, прибори для вимірювання висоти – 500 євро. Порівняно з європейськими цінами – це ще недорого. Завдяки тому що в Україні існує єдина у країнах СНД фірма-виробник дельтапланів і всього обладнання «Аерос», наші люди купують їхні вироби майже без націнки. Скажімо, у Польщі це коштувало б утричі дорожче.
Також у клубі «Альтаїр» спортсменам видадуть і дельтаплан, і підвісну систему – аби тільки тренувалися. У приватних клубах такої техніки немає. А витратити майже сім тисяч євро на все спорядження не кожен може. У будь якому разі студенти, які «захворіли» небом, після закінчення навчання збирають гроші не на машину, а на дельтаплан. Одна із таких спортсменок Юлія Бурлаченко збирала гроші на «крила» з 1997 року. Через вісім років вона здійснила свою мрію – потрапила в Австралію на чемпіонат світу 2005 року.