Міняю «Сто тисяч грн.»

Легендарного Воїна-Кобзаря Шевченківської премії Оксана Забужко не отримала, натомість – вгамувала спрагу

Авторка «Польових досліджень з українського сексу» здивувалася обізнаності щодо її лауреатств. Посилання на досьє в СБУ її потішило. «Так, – сказала пані Оксана, – департамент культури Мюнхена 1999 року вручив мені премію. Але я досі не знаю, хто мене на неї висував. «Совковий» порядок висування на Шевченківську премію і так зване обговорення кандидатур – це ще півбіди. На відміну від Заходу, де в кожній країні існує по кілька профільних премій з потужними фондами, Шевченківська в Україні не виконує функцій розсортування й упорядкування. Література ж бо різна. Ось «клумба» високої прози і поезії, ось «грядки» детективу, фентезі, творів для тінейджерства… Це як садок у дбайливого господаря. А в нас в Україні  ліс, де хаотично зростає дичина…»
Справді, що таке «найвидатніший» або «найвагоміший» твір? Що таке твір, який «залишає найбільш відчутний слід»? Цей набір критеріїв у положенні про Шевченківські премії виключає об’єктивність. «Я захоплююсь бадмінтоном, – підтримав  думку лауреат-2006, поет Тарас Федюк, – а хтось – регбі. Я знаю поіменно всю збірну України з бадмінтону, а регбістів не знаю. Але це не означає, що всі бадмінтоністи – генії, гідні премії в галузі спорту, а жодному регбістові – зась!»
До речі, саме пан Тарас «пожертвував» для згадуваного «аналою» свої диплом і значок (премію – 130 тисяч гривень – він, як і інші лауреати, ще не отримав).
Один мільйон сто сімдесят тисяч гривень – таку суму розподілять серед дев’ятьох лауреатів Шевченківської премії. Звучить вагомо. Можливо, тому  ображених більше, ніж задоволених, а недавнє нововведення – право висуванця на відмову від висунення – ніхто не поспішає реалізувати. Відбір номінантів, як і переможців, відбувається за закритими дверима: в кулуарних обговореннях і таємних голосуваннях.
 Молодий учасник дискусії поет Богдан-Олег Горобчук – «альтернативщик, слемер, формувальник залізобетонних виробів 2-го розряду» – вважає, що коштами можна розпоряджатися раціональніше. Адже середній вік члена Комітету з присудження Національної премії ім. Т. Шевченка – 67 років. Не дивно, що серед переможців переважають мафусаїли культури, а не молоді і перспективні її діячі. 
Усупереч сподіванням, найповажніший і найтитулованіший Микола Жулинський не став адвокатом премії, яку він отримав 1991 року за монографію «Із забуття – в безсмертя». Коли мова зайшла про «клани» і «шепотіння» в комітеті, до складу якого він входить, Микола Григорович погодився, що висунення й обговорення кандидатів, а також процедура присудження – анахронізми. Він – за інститут експертів з усіх номінацій і, звісно, проти скасування премії.
Ще один лауреат 2006-го – Дмитро Стус, не згоден із закидами на адресу 500 «найдостойніших з найдостойніших». Дарма що серед них Микита Хрущов (отримати премію не встиг, бо був знятий з посади), В’ячеслав Тихонов (озвучив фільм за твором Брежнєва) і навіть горезвісний Микола Шамота, який «уславився» погромами українського письменства, зокрема й знищенням Василя Стуса. Пан Дмитро не бачить альтернативи і вважає, що лауреати повинні йти до райцентрів, де їхня поява буде подією – не те що в Києві.
Літератор Станіслав Бондаренко – «людина із зали» – отримав спеціальний приз за найкращу репліку: запропонував альтернативну премію, а її можливих фундаторів – Тараса Федюка і Дмитра Стуса – закликав пожертвувати на справу по тисячі зелених. Можна більше.
Під шум публіки, яка розходилася, хтось вигукнув, що альтернативна премія (якщо вона, звісно, буде) матиме ті самі проблеми, що й Шевченківська, і що справедливих премій у світі не буває взагалі.