Зняті з м’яса і з хреста

Колишні чемпіони іподрому ліккують дітей

Шанс на зцілення
Пані Олена Петрусевич 1988 року була першою приватною особою в Україні, якій вдалося купити спортивного коня. Знамениту троєборку Камелію, яка допомогла колись досягнути перемог багатьом наїзникам. Чистокровна руда кобила української верхової породи дісталася Олені Вадимівні чотирнадцятирічною. Дуже побитою після змагань, із численними травмами, більше сумісними із загибеллю, ніж із життям. За м’ясною ціною десь до 2 тисяч карбованців – тоді це були великі гроші. 
Удвох із Камелією Олена Петрусевич і зайшла 1993 року  до павільйону №14 або просто кам’яної конюшні на ВДНГ України. Щоб за допомогою іпотерапії («іпо» у перекладі з грецької «кінь») – дозованої верхової їзди – фізично й психологічно реабілітувати дітей-інвалідів різних профілів захворювань. Так почав свою роботу Благодійний фонд Олени Петрусевич, що успішно діє вже п’ятнадцятий рік.
У домовлений час я опинилася перед стайнею із зачиненими дверима й затуманеними вікнами. Вона не подавала ознак життя.
«А ви постукайте, – підказали мені чоловіки, котрі стояли біля авто неподалік. –  Там усі вдома».  Що я й зробила.

Слухають Баха,
хапають за барки…

Денники розташовані з обох сторін конюшні. А посередині – манеж, де  інструктори  й мами допомагають дітям стати вершниками. Жеребці й кобили у цей час терпляче стоять спокійно або неквапом «намотують»  круги. Кожна дитина має такого спілкування з твариною, наділеною зцілюючим енергетичним полем, 35 хвилин на тиждень. А що це дає?
«Мій онук перед тим, як  донька почала його сюди привозити із жовтня минулого року, тільки лежав удома на спинці, рівненько витягнутий ниточкою. Дитячий лікар нам сказала: таких хвороб я не знаю, ідіть кудись далі. От ми й прийшли сюди, –  розговорилася зі мною Катерина Леонідівна, бабуся шестирічного Діми Дубовика з Оболоні. – А тепер він щоразу  повертається звідси радісний, жестами й мімікою розповідає мені по-своєму (я його розумію).  Хапає мене за барки (а раніше не рухав пальчиками). Я беру його за руки – і ходимо по квартирі. З відпочинком».
Восьмирічна Вікторія відвідує з мамою, Тетяною Гурич, усі концерти у філармонії (найсильнішою вважає музику Баха). Їм вдалося навіть потрапити на «Віртуозів Москви» під орудою Володимира Співакова  і на єдиний щорічний концерт Вікторії Лук’янець. Дівчинка  об’їздила з ненькою  Крим. Торік, влітку, три години мандрувала там верхи на коні. Як керувати віжками, навчилася у фонді Олени Петрусевич, де не пропускає жодного заняття упродовж 5 років. Віка народилася шестимісячною, з діагнозом ДЦП. Важила 980 грамів. Три роки була зовсім лежачою. Погано тримала голівку. Їй допомогли і дельфіни із Севастопольського океанаріуму – після п’яти сеансів у п’ять років вона зробила, тримаючись за мамині руки, свої перші три кроки.
 «Це складна дитина,  – почула я про дев’ятнадцятирічного Володю від інструктора. – Але він  уже й повід бере, і різні вправи виконує. Видно, що й розуміє їх». Його мама, Тетяна Наєнко, привозить сюди сина на заняття вже сім років. Пишається, що її Володі першому дають об’їжджати нового коня. Щоб працювати з дітьми за спеціальною програмою, куратор якої досвідчений  лікар-невропатолог Ірина Осетрова, коні навчаються,  як в  університеті: 5 років. Фахово готують у фонді й інструкторів – студентів київських вузів.

Коло надії
Породистий спортивний кінь коштує 10 – 15 тисяч  доларів.  Доки він борець і не травмований. До Благодійного фонду Олени Петрусевич такі  потрапляють по-різному. Половина з них – зняті з машини, що везла їх на м’ясокомбінат. Іноді телефонують і з самого м’ясокомбінату: «Хороша кобилка, може візьмете, ми її подаруємо». Багатьох із цих коней Олена Вадимівна знає ще від їхнього народження. Сама ж вона пов’язана з кіньми із  трьох років. Це її найголовніше захоплення. У складі групи каскадерів дублювала акторів у всіх кінострічках, де були кінні епізоди.
Їй щороку потрібні 90 тисяч гривень на оренду конюшні.  На  утримання кожного коня щомісяця витрачається 300 доларів.  Робити благородну справу (юні кияни реабілітуються  безплатно) допомагають в основному  дві організації. Міжнародний жіночий клуб (це дружини послів, дипломатів, котрі не працюють) фінансує програми  фонду ще від його заснування. А ось уже 6 років матеріально підтримує і соціальна програма Київради «Турбота» (опікується нею пані Ірина Голуб’єва). «Завдяки їм я ще тримаюся», – наголошує  Олена Вадимівна.
Посеред стайні ходять по колу чудові коні, «зняті з м’яса», яких ми давно могли з’їсти в ковбасах. І возять на собі хворих діток, на майбутньому яких часто ставлять хрест і медики, і багато хто в нашому суспільстві. Особливо нині, коли в ньому все частіше й гучніше лунає:  «Виживає найсильнішй! Загнаних коней добивають!». Може, тому я почула від Олени Петрусевич: «Усе більше переконуюсь: із тваринами спілкуватися приємніше, ніж із деякими людьми. Вони і кращі, й чуйніші, й людяніші. Тому я рада, що мені 60, а не 25. Бо жити в такому світі  довелося б дуже важко». Проте молодь, з якою співпрацює у фонді, вважає найкращою в світі.