Автограф під арабським плетивом

Віщування уві сні й наяву

Останній концерт видатного  музиканта Святослава Ріхтера, свого недосяжного взірця, Євгенія Басалаєва слухала в Києві ще студенткою. Коли вже сама виступала в Кіровограді, її запросили до музею знаменитого піаніста й педагога Генріха Нейгауза.  І запропонували  розписатися на деці його роялю. Вільне місце знайшлося під загадковим автографом: нотний стан, скрипковий ключ і плетиво арабських літер. Запитала, хто ж залишив ці знаки. Їй відповіли: «Ріхтер». Він був учнем Нейгауза.

Якось Святослав Ріхтер дуже дивно їй наснився. Навкруг нього – Космос, зірки. Сидів на великому дивані й щось простягав їй, Євгенії Басалаєвій. Підійшла, взяла: «Боже, сам Ріхтер дав мені афішу…».  Наступного дня дізналася, що  всесвітньо відомий віртуоз помер.
Афішу з його портретом насправді отримала через кілька років. «Євгеніє, це для вас», – сказала, даруючи її, адміністратор столичної філармонії Ольга Фролова, котра завжди супроводжувала Святослава Ріхтера на його гастролях по Україні.
Чи не ці події, пов’язані зі Святославом Ріхтером, уві сні й наяву віщували київській піаністці Євгенії Басалаєвій, що у всесвіті класичної музики з’явиться і її яскрава зірка? Нині  вона – народна артистка України, лауреат міжнародних конкурсів. Художній керівник камерного ансамблю «Контрасти. Київ – Класік». Солістка Державного камерного ансамблю «Київські солісти». На її щорічних «Елітних вечорах камерної музики» збирається еліта всіх сфер українського суспільства. Здійснила численні концертні тури до Франції, Великої Британії, Данії, Італії, Австрії, Німеччини, Канади… «Євгенію Басалаєву можна сміливо віднести до грона видатних піаністів…», – написала про неї австралійська газета «News» у Сіднеї.

Фортепіано від царя
Змалечку Євгенії Басалаєвій хотілося грати на фортепіано так, як її бабуся Євгенія. Котра вже в чотири роки виступала з оркестром на балу. І так зворушила царя Миколу (коли приїздив до Києва), що він подарував їй піаніно знаменитої тоді фірми Шредер.  Інструмент нині в Москві, у помешканні двоюрідного брата Євгенії Басалаєвої Геннадія Енгстрема – оператора, який знімав фільм Станіслава Говорухіна «Десятеро негренят» і співпрацює з цим режисером і досі. Бабуся, Євгенія Олов’янникова, – племінниця німецького князя Крістера. Серед її пращурів – українці, росіяни, фіни, бельгійці. 1926 року вона вийшла заміж за шведа Андріса Енгстрема: його запросили до Києва як фахівця зі шкіряної справи, взуттєвика. А 1939-го направили директором заводу в Білорусію. І того ж року заарештували як іноземного шпигуна. Дружина більше його не бачила. 1940-го повернулася в Україну із синами і наймолодшою донькою, трирічною Євгенією. Під час війни рятувала дітей від голоду в евакуації у станиці Вешенській, на батьківщині Шолохова. Походила із багатого дворянського роду, якому до 1917 року належали в Україні маєтки, землі. Зокрема, у Києві – березовий гай, де тепер розташований будинок-музей Тараса Шевченка. І кінотеатр «Кадр»: після революції працювала у ньому тапером, супроводжувала німі фільми грою на піаніно. З усіх статків сім’ї залишився будинок навпроти Станції юних натуралістів. Та і його 1937 року знесли, побудувавши там школу-десятирічку.
Євгенії Басалаєвій пощастило: із багатьох онуків вона єдина росла біля бабусі. Яка запалювала свічі і розповідала їй казки не тільки словами, а й фортепіанними мелодіями. Так дізналася й про величезний корабель «Титанік»: у ньому затонув на дні океану і бабусин знайомий.
Родина мешкала в Києві у приватному будинку посеред величезного саду. Надворі стояв довгий стіл, де вечеряли при свічках, вдихаючи аромати півоній, троянд, бузку. На Великдень, коли навкруг усе квітувало, бабуся Євгенія викладала на тарілці крашанки навкруг зелених проростків зерна. Ходила з онукою до церкви. Отримавши трійку в першому класі, Женя дуже боялася, що їй перепаде від мами. Молилася Богу: «Якщо Ти є, захисти мене, щоб не сварили…». Мама переглянула щоденник і промовила: «Нічого страшного, виправиш».

Музична терапія: вдома і за океаном
Батько Євгенії Басалаєвої, відомий контрабасист, опинився в Києві після закінчення Московського інституту імені Гнєсіних. У її маму, танцівницю ансамблю Вірського Євгенію Енгстрем, закохався в столиці СРСР: обоє приїхали туди на декаду мистецтв України. Дружина знала всі арії оперного театру. Не пропускала жодного класичного концерту в Першотравневому парку. Сиділа там і на репетиціях, коли в оркестрі грав Олександр Басалаєв. Одного разу так поринула в симфонічну музику Дмитра Кабалевського, що й не чула, як уже по завершенні твору кілька разів запитав її маестро: «Дівчино, вам сподобалося?». Отямилася від вигуку чоловіка: «Женю, до тебе звертається сам Кабалевський!».
Упродовж півроку дванадцятирічна Женя Басалаєва втратила двох найрідніших людей: батька і бабусю. Було їх три Євгенії – стало дві. З мамою в неї спільне не лише ім’я, а й день народження.
1990-го Євгенія Басалаєва отримала першу премію на конкурсі камерних ансамблів у Італії, на Сицилії. В Іспанії, у Сан-Себастьяні виборола Гран-прі. Конкурс відбувався поетапно: у жовтні, листопаді й грудні. Під час третього туру її поселили в готелі прямо на березі Біскайської протоки: водяні бризки вітер доносив зранку прямо у відчинене вікно. Відчуття – ніби пливеш на кораблі. Може, й від цього зіграла так натхненно. Невдовзі після цих перемог Євгенія Басалаєва вийшла заміж за геніального скрипаля Богодара Которовича, об’їздила з ним із концертами півсвіту. У них підростає син Антон, теж музикант.
«Я не божевільна, просто в мене постійні болі, а ваша музика лікує…», – якось підійшла до них жінка, котру помічали в першому ряду на своїх виступах у різних кінцях Австралії, де півтора року скрипаль Богодар Которович і піаністка Євгенія Басалаєва концертували і викладали  в Сіднейській консерваторії. Про зцілюючу музику у виконанні цього дуету написала й одна із газет у Мельбурні. Одного разу на концерт, де вони виконували твори Скорика, Станковича, Косенка, Ревуцького, музику з фільму Параджанова «Тіні забутих предків», зібралося багато українців. Вийшла на сцену слухачка: «Боже, це ж фільм мого дитинства, у тих краях я виросла…». І розплакалась. Євгенія Басалаєва була вражена: що робить із людьми музика…