Ліцеїст Павло
Нині особливо часто нарікаємо на молодь. Мовляв, безвідповідальна, інфантильна, байдужа. Втім, вона – різна. Пересвідчилася в цьому, познайомившись із Павлом Степашком, учнем 145-го фізико-математичного ліцею.
Недискусійна тема
Як на 15 років, Павло має сформовані і смаки свої, і переконання. Втім, у цьому заслуга батьків, – наполягає ліцеїст.
– Змалку мама мене і брата тягала по різних гуртках. Я співав у хорі, займався народними розписами, спортом.
– “Тягала” – тобто змушувала?
– Не без того, – погоджується співрозмовник. – Але потім я сам багато чого полюбив.
У родині Степашків обох дітей призвичаювали до того, що вони виростають на українській землі, українська мова – їхня рідна. Через те і Павло, і старший на рік Володимир не лише вдома чи на уроках, а скрізь і завжди спілкуються лише рідною мовою. Щоразу, як пишу про такі речі, щось мені муляє. Приміром, думка: і скільки триватиме такий майже подвиг українців на своїй землі?
Пропоную Павлові уявити, що його запросили на трибуну, і він, ровесник незалежної України, має переконати деяких державних мужів, що в країні не може бути двох державних мов.
– Вважаю: оскільки досі триває русифікація, вона навіть посилилася, то й гадки не може бути про другу державну мову, крім української. Українці мають нарешті відчути, що вони – в себе вдома. На кожному кроці – засилля російськомовної преси, розкладки заполонені неукраїнськими книжками. Я, українець, відчуваю себе утиснутим у своїх правах і можливостях. У росіян є Росія, де процвітає російська мова, у китайців – Китай, у французів – Франція. А в української мови, крім України, немає іншої землі, де б вона могла розвиватися. Ми ж не вимагаємо, щоб у Росії другою державною мовою була українська, хоча там не один мільйон українців живе.
– А що ти скажеш про вимогу декого, що нібито потрібно узгоджувати тексти підручників з історії, які виходять в Україні та Росії?
– Нехай у Росії узгоджують свої підручники з нашими. Зокрема про голодомор в Україні 1932-33 років. Бо навряд там пишуть усю правду про нашу трагедію чи взагалі згадують про неї.
– Павле, а ти зі шкільного підручника довідався про голодомор?
– Знаю про це давно від батьків.
– Нині сперечаються, чи варто поглиблено вивчати тему голодомору в школі. Яка твоя думка?
– Гадаю, потрібно. Хоч це й страшні події. Я прочитав роман Леоніда Кононовича “Тема для медитації” – там також про це йдеться. Не можна жити на своїй землі і не знати її справжньої історії.
Додзвонився – і переміг
В ідеалі, бодай хоч третина молоді нашої країни була, як Павло, – можна бути спокійним щодо майбутнього. У вихованні саме такого хлопця, зі своїми поглядами та переконаннями, і справді відчувається вплив передусім батьків. Тато – із Чернігівщини. Працює в кібернетичному центрі. Мама – з Покуття, викладач фізики. А познайомилися вони в Києві.
Павло любить точні науки, так само, як і уроки української літератури. Самокритичний. Зізнається, що часто буває неуважним, через те й оцінки не такі високі, як хотілося б. Так само зізнається, що не завжди на його робочому столі вдома – ідеальний порядок. Отож, від мами перепадає на горіхи. Зі старшим братом стосунки добрі. Та інтереси трохи різняться, бо Володя має гуманітарні нахили, навчається в іншій школі. Має намір стати архітектором.
Павло хоч і не вважає себе гуманітарієм, любить слухати мовну програму “Чорним по білому”. Не раз намагався додзвонитися, щоб узяти участь у грі, та все не вдавалося. Нарешті батькові пощастило добитися до студії, і він передав слухавку Павлові. Той відповів на всі запитання радіоконкурсу – і з першого разу виграв нагороду.
На моє запитання, чи зміг би Павло знайти спільну мову з ровесником, приміром, із Донецька чи Харкова, мій юний співрозмовник відповідає ствердно, трохи дивуючись. Розпочав хоч би з пісень “Океану Ельзи” чи “Тартака”. Любить він і гурт “Кому вниз”, німецький “Рамштайн”, стиль реп. Слово за словом, і налагодилася б дружба, якої так бракує “розсмиканій” Україні. Може, ліцей № 145 знайде побратима десь на Сході України? І полетять електронні листи, а згодом і зустрічі...