Із нічиїх – у свої

Братам нашим меншим – тим, що втратили прихисток чи й взагалі його не мали – іноді щастить вибратися із нічиїх і стати для когось своїми. Як ось папугам і псу, яким знайшлося місце і в помешканні, і в житті чуйного київського подружжя Людмили та Миколи Глонів.

Кеша
перейшов
на папузьку
Тоді у них поселився ще один папужка: принесла жінка із сусіднього будинку. “Чула, – сказала вона, – що ви усіх збираєте, жалієте. Він залетів до моєї сестри з вулиці, у кватирку”.
Маленький птах трохи поширяв по кімнаті і всівся на люстрі. “Як же тебе назвати? – замислилась, дивлячись на нього, Людмила. – Гриша в нас є, Кеша – теж…”. Раптом на цю її думку відповів сам прибулець: “Я – Кеша! Я хлопчик хороший!” Повторював це щоранку, але додавав ще лагідніше – “Кешенька…”. І сам себе цілував. Часто ставав у кутку клітки, кивав головою, примовляючи: “Слава Богу, слава тобі, Господи…”. Був буркотливим, як, напевне, його попередня господиня, скоріш за все бабуся. Від Людмили перейняв фразу із молодіжного репертуару: “Кеша хоче в Тамбов”. Він тричі помирав. І оживав, коли вже не було жодної надії. Аби вона з’явилася, Людмила до чого тільки не вдавалася. Людською мовою Кеша перестав користуватися недавно – перейшов виключно на папузьку. Може, тому, що вже старенький – як-не-як 8 років.
Великого папугу прилаштували в добрі руки. Того, що дістався їм зі своїм житлом. Хтось викинув птаха прямо з кліткою, а інший “хтось” підібрав і прийшов з ним до Глонів.
Найпершого, що й започаткував у їхньому помешканні папужу династію, Людмила довгенько ловила, перекидаючи свою куртку з гілки на гілку, куди перелітав чийсь утікач. Адже київський сквер – не джунглі, тут птахові загрожувала загибель. Йому швидко знайшлася наречена – теж непростої долі. Її ледве не замучила мала онука родичів. Пара так піклувалася одне про одного і доглядала своїх діток (висиджували і по шестеро, й по восьмеро), що було важко відвести погляд від цього родинного гнізда. Пташенят роздарували, їхні батьки – дожили свого віку. І тепер із пернатих у Глонів лише Кеша, який вже не розмовляє.

Джері пам’ятає якусь Катю
Пес потрапляв їй на очі впродовж півроку. Вперше Людмила зустріла його біля зупинки: грівся на каналізаційному люці. Потім – у парку, серед опалого листя. Часто стояв під кіосками – продуктовими і газетними. Але жодного разу не помітила його на смітниках. Іноді звідкись біг вранці, коли Людмила виводила свого Куцика (дістався їм від друзів, котрі виїхали до Німеччини). Ставав усе пошарпанішим. А худий, як відзначила Людмила, немов власний хвіст. Одного разу побачила його з геть обкусаною мордою – не було живого місця. Завжди підгодовувала. Він вже навіть звик до неї – біг слідом. І чоловік купував для Джерика (так називала пса Людмила) сосиски. “Видно домашній або загублений”, – ділилася своїми спостереженнями.
Січневі морози три роки тому були лютими. “Пустимо собаку в підвал? – звернулася Людмила до консьєржів. – Хай переживе цю холоднечу”. Консьєржі не протестували, але й не схвалювали. Промовчали.
Чоловік спорудив для Джері щось на  кшталт невеличкої загорожі, із хвірткою. Облаштував і лежанку. Пес безпробудно проспав там цілу добу. Вранці Людмила вигуляла його з Куциком і знову запустила до тимчасової халабуди. Він обживав її мовчки, не гавкав, не скавучав.
“А якщо покупати Джерика”, – чи то спитала, чи запропонувала чоловікові Людмила. Умовляти його не довелося: Микола добрий, жалісливий, сприймає все близько до серця.  Вісім разів міняли у ванні воду, доки із пса зійшов увесь бруд. Підстригли. Коли Людмила обсушувала його феном, підставляв боки. Тоді вона ще раз переконалася, що таки був домашнім. Куцик у цей час голосно гавкав під дверима: ревнував.
“То як же це, обмили, нагодували – і знову в підвал? Ні, вже де один пес, хай буде й другий”, – з цими словами Микола поселив Джері у їхній квартирі. Обстежували його у ветеринарів, возили на дорогі лікувальні процедури. Він погладшав і став дуже милим.
“Ой, собака, що в нас пропав, так схожий на нього”, – здивувалися знайомі і таки вмовили віддати їм. Вони повезли Джерика до себе автівкою.
Наступного дня Людмила зателефонувала, щоб дізнатися, як там Джерик на новому місці. “А його немає, – почула у слухавці. – Вночі заскиглив, ми подумали, що хоче в туалет. Вивели, а він зірвався і втік…”.
Цілий тиждень їздили вечорами в той район Микола й Людмила, не минали жодного будинку аж до Борщагівського шляхопроводу. Обійшли безліч дворів, спілкувалися  і з мешканцями, і з бомжами – ніхто Джерика не бачив. У суботу Людмила вирушила на пошуки сама, уже в іншому мікрорайоні. Перепитала багатьох людей про чорного собаку із білою цяткою на грудях – усе марно.  І ось молода жінка, котра фарбувала штахет, поцікавилась: “У нього, часом, не трусяться задні лапи?” – “Точно!”, – вигукнула Людмила. – ”Із сивиною вушка?”. – “Так!”. – “Собака вже тиждень тут живе. Ось недавно його в тому під’їзді годували”.
“Отже, собака прийде на це місце вранці”, – сказала Людмила чоловікові. О 6-й була вже там. Дивиться: біля останнього під’їзду сидить Джері. Спочатку він не повірив, що це кличуть його. Ще раз гукнула. І тут він як загавкає на весь двір – і прожогом до неї. Стрибає радісно, увесь брудний…
Додому на Дорогожицьку із Ванди Василевської поверталися із Джериком пішки. “Ну, все, – зрадів Микола. – Тепер вже нікому його не віддамо, нізащо!”
Джерик спить у коридорі  на старому кріслі. Вони з Куциком їдять з однієї миски, по черзі. Куцик, щоправда, час від часу показує, що господар у квартирі все-таки він. Джері – пес вельми інтелігентний, тактовний, не сперечається. Ніхто не знає, як йому велося раніше, коли був також домашнім псом. І чому опинився на вулиці. А як почує десь ім’я “Катя”, нашорошується й озирається на всі боки.