23 лютого – День захисників Вітчизни чи День пам’яті жертв окупації?

Може, революції й затівають ідеалісти, але звершують… жінки.
23 лютого 1917 року революційний комітет Петрограда запропонував причетним до боротьби за права людини жінкам улаштувати масові маніфестації. З червоними прапорами і гаслами “Мир! Хліб! Свобода!” вони вийшли на вулиці міста. Наляканий народним рушенням міський голова виставив поліцейські заслони і погрожував “припинити самоуправство кулями”. Присутні на маніфестації дончаки і солдати місцевого гарнізону відреагували на це по-своєму. Зблиснула шабля – і місто залишилось без голови. Так дев’яносто років тому розпочалася лютнева революція.
Про зречення царя і утворення Тимчасового уряду кияни дізналися лише через тиждень. Революційно налаштовані телеграфістки святкували перемогу над царатом. Київський генерал-губернатор не мав сумніву, що бунт припиниться і очікував вказівок “ізгори”.
Про те, що відбулося у далекому 1917 році, історики і політологи сперечаються й досі. Як і про те, що сталося два роки тому на Майдані. Але звернімо увагу на збіг обставин з революційними датами і двома святами: Днем захисника Вітчизни і Міжнародним жіночим днем.
Лютнева революція розпочалася 23 лютого за старим стилем, або 8 березня – за новим. Жіночі демонстрації у Пітері було присвячено Міжнародному жіночому святу. Перехід на новий календар відбувався непросто. Навіть у 1922 році Міжнародний жіночий день називали лютневим. До речі, саме тоді – 85 років тому, й було запроваджено свято, яке ми зараз називаємо Днем захисника. Хоча в основу його було покладено не перші перемоги щойно створеної Червоної Армії, а подарунки, зібрані жінками для солдат, яких мали відправити на фронт (про це писала “Правда” за 07.02.1918р.). У 20– 30-ті роки вже минулого століття свої пропозиції щодо перенесення дня Червоної Армії з 23 лютого на більш-менш переможну дату вносили і маршал Тухачевський, і найкращий радянський стрілець – Ворошилов. Пропонували і оборону Царицина, і здобуття Перекопу. Але у свідомості люду залишалося 23 лютого.

Костянтин КОВАЛЬ

Історія України знає багато трагічних сторінок. Однією з них є більшовицький терор січня-лютого 1918 р.
Та якщо про бій під Крутами вже сказано багато і громадськість більш менш обізнана з трагедією української молоді, що обороняла підходи до Києва, то з тим, що було далі, коли більшовики увійшли до столиці, знають, мабуть, небагато. Ці події, на відміну від бою під Крутами, чомусь менше висвітлюють.
А згадати є що. Після захоплення Києва, командувач Червоної Армії Муравйов наказав “знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Три тижні більшовики чинили терор.
“Війська Муравйова справили Києву криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського”, – характеризував події історик Дмитро Дорошенко. Називають різну кількість загиблих: 5 тисяч і більше, до 3 тисяч розстріляних в перший день окупації. Убивали переважно українських та російських старшин, тих котрі мали посвідчення Центральної Ради, і декого з громадських діячів. Були випадки нищення людей тільки за те, що вони розмовляли українською мовою. Жертв ставили на дніпровській кручі неподалік Маріїнівського палацу і розстрілювали.
Минулого понеділка студенти, прогресивна молодь столиці провели на цьому місці жалобне віче пам’яті по загиблих. Хлопці та дівчата залишили в знак скорботи запалені свічки на місці масової страти українців.
Незабаром, 23 лютого, нас очікує так званий день захисників Вітчизни, що насправді є днем Червоної армії. Тож давайте замислимось над тим, що ми святкуємо? День захисників Вітчизни чи День захисників окупації. Днем захисників Вітчизни, безперечно, має бути 29 січня – день трагічної загибелі української молоді під Крутами. А 23 лютого – Днем пам’яті жертв червоноармійської окупації.
Дмитро Щербина