Барачна драма в інтер’єрі чиновної байдужості
Усі ми – діти своєї держави, проте любить вона нас чомусь неоднаково: когось – наче матінка рідна, іншого – як мачуха грізна.
Євдокії Яківні Паращенюк не поталанило. Звісно, не з доброї волі. Хоч вона чесно та справедливо служила на благо Батьківщини, і в лиху чорнобильську годину стала ліквідатором аварії на ЧАЕС – має безстрокове посвідчення першої категорії.
У кімнаті – як у льосі
Мешкає ця жінка у десятиметровій кімнатці у комуналці, що на вулиці Вернадського, 10, упродовж 25 років, відколи заміж вийшла. Тут колись проживали її мати, чоловік, донька Сніжана – хоч і тісно було, але дружно жили. Незчулася, як донька підросла: заміж вийшла, незабаром і онук Андрійко з’явився на світ. Втім, Сніжана невдовзі розлучилася і знову вийшла заміж, подалася за милим з Києва. Андрійка ж залишила матері.
Для Євдокії Яківни він став синочком – лагідним, добрим, чуйним. Але дуже хворобливим (астматик від народження). Поки маленьким був, брала його з собою на роботу (працювала провідницею на залізниці). І на море щоліта возила. Та недугу не вдалося побороти. Андрій став інвалідом II групи.
Торік йому виповнилося 22 роки. Андрій успішно закінчив університет “Україна” і тепер шукає роботу за фахом, щоб допомагати мамі – так він називає бабусю Євдокію. Але життя у кімнаті, яка більше схожа на погріб, ніж на помешкання, дається взнаки. Мало не щотижня Євдокія Яківна викликає швидку допомогу. Лікарі сердяться, адже хвороба прогресує через несприятливі житлові умови. З цим погоджується і санітарноепідеміологічна служба Святошинського району Києва (лікар В.А.Петрова), а також відділ УЖКГ Святошинської РДА (начальник В.В.Гуменний), жек-813 (заступник начальника Т.В.Знаменська, інженер В.І.Бокова, майстер Т.Й.Прима), депутат Святошинської райради А.М.Семенюк. Усі вони підписали акт обстеження квартири №7 на вулиці Вернадського, 10.
Ось, зокрема, що у ньому зазначено: “Підлога квартири №7 після аварійної ситуації в непридатному для проживання стані. Інженерні тепломережі житлового будинку виконані згідно з проектом будинку у 1939 році. Тепломережі розміщені в нішах під підлогою поверху (без захисних коробів та не ізольовані). 05.11.2006 року виникла аварійна ситуація на тепломережі житлового будинку”.
Тоді воду під підлогою викачали аж за тиждень. Євдокія Яківна у цей час перебувала у лікарні. А ще за тиждень фахівці КП УЖГ району відремонтували тепломережу.
Цитую далі акт: “Станом на 05.12.2006 року в кімнаті зафіксовано: згнилі дошки над нішами (їх знято), на стінах тріщини, стіни вологі, шпалери відклеєні, в кімнаті наявний запах вологості. Електропроводка у кімнаті – у незадовільному стані. Трубопровід холодного водопостачання та каналізація квартири №7 в незадовільному стані.
У зв’язку з необхідністю проведення ремонтних робіт у кімнаті заявниці
(Є.П. – Авт.), остання ночує на підлозі, на кухні, онук перебуває у лікарні”.
Зауважу, що кухнею користуються, окрім неї, ще мешканці двох інших кімнат.
Комісія пропонує тимчасово відселити мешканців кімнати в інше помешкання до закінчення ремонту (до 01.07.2007 р.). А тим часом до 1 лютого відремонтувати трубопровід холодного водопостачання у місцях загального користування, а до 6 лютого замінити підлогу, впорядкувати стелю та стіни після їх висихання, замінити електродроти. До кінця грудня минулого року жеківці мали відремонтувати покриття сходового майданчика першого поверху барака. Сяк-так заляпали, а ось у кімнаті Євдокії Яківни – ще й кіт не валявся: старі дошки зірвали під стінами і на тому поки що кінець. На кухні, де ми спілкувалися, я сама мало ногу не зламала: під моїми чобітьми якраз провалилася трухлява дошка.
– Оце моє ліжко, – показує господиня матрац на підлозі у куточку на кухні. – Тут я ночую. Я живу не по-людськи, я просто існую, – і залилася гіркими слізьми. – Я не прошу у держави хоромів: нехай би дали мені якусь готельку чи кращу кімнату у комуналці, щоб я віку у ній доживала. А головне, щоб Андрій там не задихався.
Глухі до
чужої біди
Держава наша не хоче дослухатися до біди Євдокії Яківни, яка своє здоров’я втратила у Чорнобилі. Нині інвалід II групи, сива, виснажена жінка, плачучи, стукає у двері різних кабінетів у своєму Святошин-
ському районі, а її там і слухати не хочуть.
Один начальник вимагав, аби вона прийшла з онуком, і коли Андрій переступив його поріг, почав свою атаку з дорікань: “Чому ти не їдеш у село Пухівку до своєї рідної матері?” Юнак так розхвилювався, що йому там-таки викликали швидку допомогу. Столичний чиновник не може зрозуміти, що у селі на Андрія чекає хіба що смерть. Адже у випадку астматичного нападу там не дочекатися ні лікаря, ні кваліфікованої медичної допомоги.
Чужій біді так легко дати раду.
Серед зими Євдокія Паращенюк з онуком фактично опинилися на вулиці, адже жити у своїй квартирі їм просто ніяк. Тут хіба що щурі можуть спати біля теплих труб, а їх чимало в бараці.
Відділ обліку та розподілу житлової площі Святошинської РДА, де жінка стоїть у квартирній черзі кільканадцять років (10 років поспіль була 75-ю, нині – 40-а), зреагував на таку непросту ситуацію розпорядженням: надати Паращенюк Є.Я. тимчасове помешкання на час, коли у її квартирі провадитимуть капітальний ремонт. Заступник начальника цього відділу В.П.Плюхін звернувся із листом до начальника ЖУ “Південне” Л.І.Скороход, щоб Євдокії Яківні виділили кімнату (8 кв.м) в комуналці у будинку на вулиці Крейсера “Аврора”, 16.
– Була я там, – розповідає Євдокія Яківна, – але мешканці і на поріг мене не пустили. А одна жінка, яка недавно повернулася з тюрми, заявила: “Я свого чоловіка тут убила, за що вже відсиділа, і тебе, бабо, те ж саме чекає”.
Пан Плюхін, з яким мені довелося поспілкуватися, вважає, що Євдокія Паращенюк вимагає неможливого. У районі нині немає поточного житла, усі, хто отримують нові квартири, свої старі, приватизовані, залишають у спадок родичам або ж продають. Віктор Петрович знаходить виправдання у тому, що в районі 30 відсотків житла – подібне до барака, що на вулиці Вернадського. Мовляв, і сам я не розкошую у хоромах.
Поки що притулок собі і онукові Євдокія Яківна знайшла у давньої приятельки, з якою її поріднило чорнобильське лихо. Галина Іванівна Денисенко поховала чоловіка, сина, тепер онуками опікується. Але у своїй двокімнатній квартирі знайшла куток і для товаришки. Допомагає їй шукати правду. Хоч її саму випихають із кабінетів районного керівництва, мовляв, хто ти така, вона не має наміру зупинятися на півдорозі.