Ми можемо бути в різних партіях, та прапор у нас один

З вікна будинку  на Виноградарі його мешканці щодня бачать державний прапор.
“Це Фінансовий ліцей” – пояснюють. З одного боку, трохи дивно, а з другого… Колосального розміру дистанції відділяють це синьо-жовте полотнище на дашку навчального закладу від того, зшитого з двох шарфів, придбаних у галантереї на вулиці Гарматній, і вивішеного у ніч на 1 травня 1966 на будинку Київського інституту народного господарства…
Ті, хто це зробив, – Георгій Москаленко і Віктор Кукса – нині вже люди достатньо відомі не тільки в Києві, а й в Україні. Із 26 листопада 2006 року згідно з рішенням розширеного засідання палат Верховного Суду України вони нарешті позбулися кримінального тавра, яке за традицією радянського тоталітарного режиму ставили як доважок до політичного “злочину”. У цьому величезна заслуга очолюваного Валерієм Кравченком громадського комітету “За реабілітацію Першотравневої двійки”, підсумкове засідання якого в офісі на Подолі відбулося у день цьогорічного Стрітення – 15 лютого.
“У справі, пов’язаній з подією 1 травня 1966 року, – сказав присутній на заході відомий український правозахисник Василь Овсієнко, – фігурували кухонний ніж і примітивний самопал-пугач, з якого не можна було зробити бодай одного пострілу. Доклавши чималих зусиль, у результаті 20-денного голодування, добившись допуску до матеріалів справи, Валерій Кравченко довів, що це таки не є зброєю і звинувачення щодо Віктора Кукси і Георгія Москаленка у кримінальному злочині були і є абсурдними. А як бути з десятками інших репресованих, на яких досі висять звинувачення у дармоїдстві, порушенні паспортного режиму, тому ж таки незаконному утриманні і носінні зброї, хуліганстві тощо? Як, скажімо, довести безпідставність звинувачення у зґвалтуванні? Розшукати “жертву” – агента КДБ, що грала роль підставної качки?
Відзнака учасників події 1 травня 1966 року на державному рівні – окрема тема. Вони минулого року стали кавалерами орденів України “За мужність”. “Мій номер 47-й, – сказав Віктор Кукса, – а перший – у генерала Григоренка, якого кримські татари вважають національним героєм і ім’ям якого названо вулицю в Києві”. Разом із тим учасників зустрічі обурює легкість, з якою Україна роздає звання і нагороди. Чи вартий, наприклад, високого звання Героя України керівник навчального закладу, який розпорядився здерти пам’ятну дошку про згадувану нами подію на стіні колишнього інституту народного господарства?
Та попри всі ці нюанси в офісі на Подолі йшлося про перемогу. Юридичну і якоюсь мірою ідеологічну. І це дуже важливо. Українство занадто звикло до плачів і оплакувань, до поразок і капітуляцій. Образно кажучи, дух Берестечка і тих самих Крут завжди відсував на задній план, затуляв собою пафос Жовтих Вод і Конотопа. Стереотипи – річ консервативна, але їх конче потрібно ламати. На цьому, зокрема, наголосив і Євген Лупаков, голова Спілки офіцерів України – організації, яка разом з іншими підтримала Валерія Кравченка у його боротьбі.
А ще історик Микола Бичек висловив просту й очевидну думку: “Ми можемо бути в різних політичних партіях. Але прапор – повноправна “дієва особа” тієї події – у нас один! Пам’ятаймо про це!”