Стовпи Вітчизни

Кияни зі стажем не дадуть збрехати: був городянин на ім’я Степан і на прізвище Онищенко. І час від часу давав про себе знати оригінальними оголошеннями на стовпах. Біля тролейбусних зупинок, найчастіше в районі Лук’янівки, траплялися його твори – інакше не скажеш. Дотримуючись не тільки розміру і ритму, а й добірної української мови (це ж у брежнєвські часи!), Степан Онищенко оспівував своє помешкання на Татарці, яке він хотів обміняти. Аби привернути увагу, виводив своє віршоване оголошення чорним чорнилом, іноді на круглому папірці. Читав я і дивувався. Адже й адресу свою Степан Онищенко заримовував, і, гадаю, для КДБ не було особливих труднощів у плетиві рим її визначити і навідатись до україномовного квартироміняйла.
Згодом виринуло ім’я Степана Онищенка у редакції газети “Київська правда”. До друку готувався його вірш: “Від з’їзду до з’їзду крокує країна…”. Виходить, “поет” на стовпах тренувався, як персонаж з “Операції “И” на котиках…
А нині стовпи не радують. Вони – індикатор того, що народ наш російськомовний –  “Сниму”, “Сдам”, “Продам”, “Куплю”. Ніхто вже не “випендрюється”, як тоді “поважний пан – Онищенко Степан”.
І от на стовпі (ріг вулиць Фрунзе і Сирецької) завважую такий собі саморобний плакатик: “Тільки дауни і дебіли не можуть освоїть української мови!”. Не до шмиґи мені цей укорочений інфінітив, але нічого. Ну що ж, коли всі влади (і четверта також) не в змозі допомогти державній мові, доводиться, мов на милиці, спиратися на стовпи. Стовпи Вітчизни!