Добрий день, шановна редакціє!
Вже давненько читаю вашу газету, подобається. Особливо хвилює рубрика “Насамкінець”. Ось я і вирішила надіслати вам свою акварельку.
– Мамо, а оці квіти не пахнуть, – розчаровано тягну я, мала, і показую на рушник – на ньому вишиті такі яскраві, червоні троянди.
За вікнами сніги, зима.
Незабаром свято – Різдво. Хата свіжепобілена, чистоприбрана. Залишилось прикрасити стіни святковими рушниками. Ой, скільки ж навишивала їх мама довгими зимовими вечорами.
Тато сидить за столом і читає нам вголос книгу. Ми з бабусею слухаємо, лежачи на теплому черені, а мама вишиває. А то ще прийде сусідка і будуть вони вдвох сидіти запівніч, вишивати та наспівувати впіголосу.
– Ой, у полі жито стелеться низенько, – лунає довга, як ніч, пісня. Але то співає не мама, то співає її красива душа, мережачи різнокольоровими хрестиками біле полотно. І чого тільки немає на тих рушниках: і червоні троянди, і пишні півонії, бузок і жоржини, червона калина і ніжні незабудки, а ще – дивні птахи, що живуть лише у казці… От би і мені навчитися так вишивати, як мама. Але ще рано, я мала.
Нехай колись…
Пройшли роки, пробігли літа. Пройшло все. Та залишились мамині рушники. Дивляться з них квітами-незабудками мамині очі, немов питаючи: як ти, доню? Припаду я до тих рушників, як до ласкавих маминих рук. Чистою сльозою забринить в душі струна, заплаче і засміється та ще довго буде награвати ніжну мелодію мого далекого дитинства.
Ганна АНТОНЮК,
вул.Жмеринська